Ліна Василівна Костенко - українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Народилась 19 березня 1930 у Ржищів, Київська область. Мати Оксани Пахльовської. Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів. У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок "Над берегами вічної ріки" (1977), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987), роману у віршах "Маруся Чурай" (1979, Шевченківська премія 1987), поеми "Берестечко" (1999, 2010).

Поетеса була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів на межі 1950-1960-х років. Під час так званої "шістдесятницької" діяльності створила новітні стилі в українській літературі та поборола у влади критику та тодішній режим.

На початку 1960-х років брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Її твори були представлені в журналах за межами України, оскільки часто знаходили заборону у власній країні. Пізніше, в 1979 році, за свою роботу "Маруся Чурай", Костенко стала лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

У 2010 році Ліна Костенко опублікувала свій перший прозовий роман "Записки українського самашедшого", який викликав великий інтерес та ажіотаж серед читачів. Її твори перекладено на кілька мов світу. Ліна Василівна Костенко відмовилась від звання Героя України, не бажаючи носити політичну біжутерію.