"Брехня" Курта Воннегута: читати повний текст
8 жовтня 2025 р.•
Новела "Брехня" Курта Воннегута, написана у 1962 році, розповідає про тринадцятирічного хлопчика Елі Рімензела та його родину, яка їде до престижної приватної школи Уайтхілл. Це історія про очікування, розчарування та справжні цінності.
Курт Воннегут "Брехня" читати
Весна тільки-тільки почалася. У холодному ще сонячному промінні торочки давньої паморозі здавалися зовсім сірими. Вербове віття було вкрите золотистим серпанком пухнастих сережок. Чорний «ролс-ройс» мчав з Нью-Йорка Коннектікутським шосе. За кермом сидів Бен Барклі, чорний водій.
— Не перевищуйте швидкості, Бене,— сказав доктор Рімензел.— Деякі обмеження швидкості справді безглузді, але краще дотримуватись їх. Квапитись нічого — у нас часу достатньо. Бен відпустив педаль газу. — Навесні вона сама так і рветься вперед,— пояснив він. — Ну, то не давайте їй волі, добре? — сказав доктор. — Слухаюсь, сер,— відповів Бен і додав уже тихіше, звертаючись до тринадцятирічного хлопчика, що сидів поруч з ним — до Елі Рімензела, докторового сина: — Бо ж навесні не тільки люди та звірі радіють. На машини теж шал находить. — Угу,— озвався Елі. — Усі радіють,— вів далі Бен.— Адже й ти радієш, хіба ні? — Радію, звичайно,— сумно мовив Елі. — Ще б пак! Ти ж у таку чудову школу їдеш,— сказав Бен.
Цією чудовою школою була Уайтхіллська школа для хлопців, приватний навчальний заклад у Норт-Марстоні в штаті Массачусетс. Туди і їхав «ролс-ройс». Елі мали зарахувати до списків учнів, які розпочинали заняття з осені, а його батько, випускник 1939 року, мав бути присутній на засіданні опікунської ради школи.
— Щось хлопчик не дуже радіє, докторе,— сказав Бен. Він говорив, аби говорити. Така собі весняна балаканина. — Що таке, Елі? — неуважно запитав доктор. Його увагу поглинули креслення тридцятикімнатної прибудови до дортуару Пам'яті Елі Рімензела, названого так на честь його прапрадіда. Доктор Рімензел розклав креслення на відкидному горіховому пюпітрі, вмонтованому в спинку переднього сидіння. Це був кремезний статечний чоловік, лікар, цілитель в ім'я полегшення страждань, бо він народився багатшим за перського шаха. — Тебе щось непокоїть? — запитав він Елі, не підриваючись від креслення. — Нічого,— сказав Елі.
Сільвія, чарівлива мати Елі, сиділа поруч з доктором і читала проспект Уайтхіллської школи. — Це якби на мене,— звернулась вона до Елі,— то я б аж нетямилась від захвату. Адже скоро почнуться чотири найкращі роки твого життя. — Угу,— відповів Елі. Він не обернувся до неї, і мати говорила йому в потилицю з шорсткою щіточкою каштанового волосся над твердим білим комірцем.
Елі, вимучений страхом перед майбутньою катастрофою, зачепив ліктем високий годинник, що стояв на підлозі, аж той застогнав. Осідав він тому, що його не прийняли в Уайтхілл. Він провалився на вступних іспитах. Батьки нічого про це не знали, бо Елі перший побачив серед ранкової пошти конверт з жахливим повідомленням і подер його на дрібні клаптики. Доктор Рімензел і його дружина й на мить по сумнівалися, що їхнього сина приймуть в Уайтхілл. Вони просто не могли собі уявити, що він там не вчитиметься, отож їх не дуже цікавило, як він склав іспити, і, не діставши повідомлення про наслідки, вони не звернули на це уваги.
У зал увійшло тридцять африканських хлопчиків у супроводі вчителів, представників державного департаменту і співробітників посольств їхніх країн. А слідом за ними в залі з'явилися Том Хілер і його син. Не підозрюючи, якого жахливого удару зазнали Рімензели, вони привіталися з ними і з доктором Уорреном так весело, ніби життя було прекрасне й безхмарне.
Доктор Уоррен повідомив Рімензелам, що Елі не здатен виконувати те, що вимагають від учнів Уайтхілла. Прийняти Елі означало б учинити нерозумно й жорстоко.
Елі підвівся, на його обличчі здивування змішувалося з соромом. — Ти... що? — сказав він, сказав, як дорослий. І, спалахнувши від гніву, кинув батькові:— Ти не повинен був так робити! Доктор Рімензел кивнув головою: — Мені це вже сказали. — Так не роблять! — говорив Елі.— Який жах! Як ти міг! — Твоя правда,— знічено мовив доктор Рімензел, приймаючи докір. — Ось тепер мені соромно! — вигукнув Елі, й це підтверджував увесь його вигляд.
Доктор Рімензел геть розгубився й не знав, що сказати. — Я прошу пробачення у вас обох, — видушив він із себе нарешті.— Це було гидко. — Тепер уже не можна говорити, що жоден Рімензел ніколи нічого не просив,— сказав Елі. — Мабуть, Бен ще не вернувся з машиною? — запитав доктор Рімензел, хоча це було ясно й так. — Ми почекаємо його тут, — додав він. — Я не хочу зараз туди вертатися. — Рімензел попросив чогось... нібито Рімензел — це щось особливе, — похнюпився Елі. — Я не думаю... — почав доктор Рімензел. І не доказав. — Що ти не думаєш? — здивовано спитала його дружина. — Я не думаю, — сказав доктор Рімензел, — що ми коли-небудь ще сюди приїдемо.
Коментарі