Образ Мефістофеля у трагедії Гете «Фауст»

22 жовтня 2025 р.•

Мефістофель – один із найяскравіших образів світової літератури, втілення зла, цинізму та спокуси. У трагедії Йоганна Вольфганга Гете «Фауст» цей персонаж постає не просто як диявол-спокусник, а як філософ, інтелектуал і майстер гри на людських слабкостях.

Хто такий Мефістофель

Мефістофель – представник темних сил, дух заперечення, який укладає угоду з Фаустом.

Його мета – спокусити Фауста, щоб довести Господу недосконалість людини. Він впевнено укладає суперечку з Богом, не побоюючись програти:

«Подивимось. Ось моя рука,
І скоро будемо ми в розрахунку.
Ви торжество моє зрозумієте,
Коли він, повзаючи в помиї,
Жерти буде порох від черевика.»

Сам себе Мефістофель характеризує так:

«Я — тої сили часть,
Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.»

Це ключова фраза до розуміння його образу. Мефістофель хоче зруйнувати, але всупереч волі стає інструментом добра.

Філософія заперечення

Мефістофель – дух заперечення всього. Він не вірить у цінність буття, вважає, що все марно і приречено на загибель:

«Я — заперечення усього!
Бо всяка річ, що постає,
Кінець кінцем нічим стає,
І жодна річ буття не гідна.
А все, що ви звете гріхом,
Чи згубою, чи просто злом, —
Ото моя стихія рідна.»

«Я свідок лиш мізерності людської» – так він описує своє ставлення до людства.

Для Мефістофеля люди смішні і жалюгідні. Він бачить лише їхні слабкості, вади, дрібність прагнень:

«Смішний божок землі не зміниться ніяк, –
Як спервовіку був, так і тепер дивак.
Погано він живе! Не треба
Було б йому давать і крихти світла з неба.
Тим розумом владає він,
Щоб жити, як тварина із тварин.»

Майстер спокуси

Мефістофель – інтелектуал і філософ, який знає слабкості людей і знає, як грати на них.

«Зневаж лиш розум і знання –
Найвище людське надбання;
Хай дух олжі тебе охмарить,
Дивами злудними обмарить, –
Тоді робота нам легка…»

Він руйнує ілюзії Фауста, не усвідомлюючи, що саме так наближає його до істини. Мефістофель виробив для себе непорушні істини про всесвіт і про людей, але не розуміє парадоксу: він частина сили, яка творить добро всупереч його волі.

«Не може дурень зрозуміть,
Що щастя треба заслужить.
Хоч камінь мудрих він добуде,
Без мудрого той камінь буде.»

Багатоликість Мефістофеля

У Мефістофеля кілька облич, залежно від ситуації:

- Серед гуляк він дотепник, який виконує веселі куплети

- Для імператора він маг і майстер розваг

- З Фаустом він одночасно філософ-наставник, слуга, звідник і охоронець

- З представниками темного світу (чортами, духами, відьмами) він легко знаходить спільну мову

Проте Мефістофель не всесильний. Він сам зізнається:

«Я не всеведущ, я лишь искушен», «Подумай, друг: не всё же мне подвластно!»

Те, що він не зміг врятувати Маргариту з в'язниці, доводить: йому не підкоряється весь світ. Є сили, які сильніші за нього.

Мефістофель і Фауст: антиподи

Мефістофель і Фауст – антиподи, дві протилежності:

- Фауст прагне досягти глибин мудрості, Мефістофель упевнений, що там нічого немає

- Фауст жадає пошуків, Мефістофель пересичений тим, що спостерігає на землі

- Фауст вірить у можливість пізнання, Мефістофель заперечує цінність будь-якого знання

Деякі дослідники вважають, що Мефістофель – це друге «Я» Фауста, тілесне втілення його підсвідомості.

Оголюється внутрішній конфлікт Фауста: залишитися самотнім, поглинутим своїми проблемами, чи відмовитися від егоїзму і допомагати людям. У ньому добро бореться зі злом.

Програш Мефістофеля

Коли Фауст пізнав ідеал, він сказав: «Мгновенье, ти прекрасно, зупинись, постій!» А досягнення ідеалу – це смерть.

Але душу Фауста забирають ангели, а не Мефістофель. Він програв суперечку.

Мефістофель, який вірив у «кінцівку» життя, у те, що все марно і безглуздо, виявився осоромлений.

Він не врахував одного: людина здатна на безкорисливе служіння, на прагнення до ідеалу, на самопожертву заради блага інших.

І саме це прагнення, це вічне піднесення духу, робить людину безсмертною. Це те, чого Мефістофель зрозуміти не зміг.

Цитатна характеристика Мефістофеля

«Так, мого роду сили нездоланні –
Зберіг я часті, чорту притаманні,
На шкурі лиш прикинулась любов.
Загасло вже ненавидне багаття,
Тож навздогін я всім вам шлю прокляття!»

«…з мерцями справи злі,
Я не люблю тії мороки;
Мені за них миліш здорові, повні щоки;
Я так люблю живих людей,
Як любить кіт живих мишей.»

«Мені чужа зарозумілість.
Це ж тільки ви з своїм дурним світком
Себе вважаєте за цілість.
Я ж — часть од часті лиш, що перше всім була,
Частинка тої тьми, що світло привела.»