"Господи, гніву пречистого...": аналіз вірша Василя Стуса
15 жовтня 2025 р.•
Вірш «Господи, гніву пречистого...» Василя Стуса належить до філософської лірики та є віршем-медитацією (молитвою). Твір зображує звернення ліричного героя до Всевишнього з проханням не осудити його за глибоку віру й надію на безсмертя людського духу, утверджуючи силу людського духу та прагнення не згубити самоідентичність у тяжких випробуваннях.
Паспорт твору
Автор: Василь Стус
Літературний рід: лірика
Жанр: вірш-медитація (молитва)
Вид лірики: філософська
Напрям, течія: шістдесятники
Віршовий розмір: дактиль
Римування: перехресне
Тема: звернення ліричного героя до Всевишнього з проханням не осудити його за глибоку віру й надію на безсмертя людського духу
Ідея: утвердження сили людського духу, прагнення не згубити у тяжких випробуваннях самоідентичності, неповторності своєї долі
Тематика та проблематика
Провідний мотив: звернення ліричного героя до Всевишнього з проханням не осудити його за глибоку віру й надію на безсмертя людського духу.
В цьому вірші перед читачем постає картина духовних шукань ліричного героя, його стійкості і заспокоєння, знайденого у зверненні до Господа. В поезіях Стуса слово «Господь» як звертання використовується 33 рази. Це духовне спілкування очищає душу і розум, дає сили рухатися далі і достойно пройти життєве випробування.
Головна ідея вірша — це заклик до того, щоб залишатися собою («яким мене мати вродила»), вистояти, витримати, знайшовши гармонію в собі («Де не стоятиму — вистою»), бути вдячним Богові та матері («Спасибі за те, що мале людське життя, хоч надією довжу його в віки», «Думою тугу розвіюю, щоб був я завжди такий, яким мене мати вродила»), утвердитись в своїй правді шляхом спілкування з вищими силами.
Художні засоби
Епітети: «гнів пречистий», «мале людське життя»
Риторичне звертання: «Господи...»
Метафори: «вірою тугу розвіюю», «надією довжу його в віки» — духовне життя, що продовжується через віру та надію.
Символічні образи
Ліричний герой — сам поет, бо він добре знав, який йому судився шлях, він передчував свою загибель і був до неї готовий. Більше того, Василь Стус самостійно обрав цей шлях, що передбачав трагічну долю.
Господь — символ людської совісті, віри в добро і справедливість. Поет звертається до нього в часи, коли йому нестерпно важко, він шукає в ньому опори, дивиться на своє життя крізь призму Божих заповідей.
Мати — символ духовного провідника, що визначає внутрішнє обличчя людини. В Богові й матері він бачить духовних провідників.
Туга — внутрішня слабкість, яку потрібно долати, щоб не зрадити духовному покликанню.
Біда — трагічні обставини існування, що є способом формування внутрішньої сили.
Художньо-стильові особливості
Поезія «Господи, гніву пречистого...» — це стоїчна поезія, що утверджує впевненість ліричного героя в тому, що він зможе вистояти, не зрадить себе й своїх переконань.
Автор говорить про власну силу і незламність: «Де не стоятиму — вистою». Він показує свою непідвладність обставинам, непорушність принципів за жодних умов.
В основу вірша покладено канон, запропонований християнським богословом VIII ст. Іоанном Дамаскіном, як «сходження розуму до Бога, прохання потрібного в Бога».
Сила народжується у випробуваннях. Ліричний герой протидіє внутрішній слабкості («тузі»), щоб не зрадити духовному покликанню (бути таким, яким «мати родила»), він сприймає трагічні обставини існування («біду») як спосіб формування внутрішньої сили.
Композиція
Вірш має структуру молитви — звернення до Всевишнього з проханнями та подякою.
Композиція побудована на розкритті основної ідеї про збереження самоідентичності та незламності духу.
Фраза «Де не стоятиму — вистою» стає лейтмотивом, що виражає головну думку твору.
Ідейний зміст
Вірш утверджує силу людського духу, прагнення не згубити у тяжких випробуваннях самоідентичності, неповторності своєї долі.
Тільки так можна зберегти моральну повноцінність. У Богові й матері він бачить духовних провідників, що визначають внутрішнє обличчя людини.
Адже для двобою з державою смерті потрібна незаплямована душа. Сила народжується у випробуваннях.
Ліричний герой протидіє внутрішній слабкості («тузі»), щоб не зрадити духовному покликанню (бути таким, яким «мати родила»), він сприймає трагічні обставини існування («біду») як спосіб формування внутрішньої сили.
Вірш показує, що залишатися собою, вистояти, витримати, знайшовши гармонію в собі, бути вдячним Богові та матері, утвердитись в своїй правді шляхом спілкування з вищими силами — це шлях до збереження людського духу та його безсмертя.
Коментарі