«Impromptu phantasie» (Фантазія-експромт) читати. Ольга Кобилянська
19 серпня 2025 р.•
Ольга Кобилянська «Impromptu phantasie» (Фантазія-експромт) читати повністю та скачати текст новели, що була написана у 1894 році.
«Impromptu phantasie» читати
Кожним разом, коли долітають до мене торжественна повалені звуки дзвонів, пригадують вони мені минулі літа і одну людину, як була ще дитиною.
Ніжна, вразлива, немов мімоза, з сумовитими очима...
Годинами перележувала на спині в траві і вслухувалась в дзвонення якогось стародавнього історичного монастиря,— вслухувалась і плакала, доки з утоми не ослабала.
Так бувало деякою порою.
А іншою — бувала знов пристрасною, глибоко зворушеною істотою, що пригадує молодих арабських коней: приміром, коли другі діти її запрягали і гнали, немов коня, уперед себе. Се була її найлюбіша забава. Упряжена в шнурки, мчалась, немов батожена, через поля і рови, дико і гарно, і була б з радості та з розпалу летіла, доки б не загинула, наколи б поганяючі не здержували її.
Се завсіди пригадують мені торжественні, поважні звуки дзвонів.
Одного понурого полудня, коли небозвід прибрався у грізні хмари, пустилася вона в дорогу до міста по наперсток. В дорозі напала її буря, обернула парасоль сподом наверх, зірвала капелюх аж на карк, одначе вона, з личком аж мокрим від дощу, прямувала сміло і відважно до своєї мети.
— Ти не боїшся? — питали її в торгівлі.— Лишися тут і пережди, доки буря не устане, а то завіє тебе кудись, ти, дрібна пташино!
Маленькі уста викривились гордо і зневажливо.
— Ні, я не боюся,— відповіла і вернула назад серед бурі, як прийшла.
Мала грудь розходилася з відваги, а сумовиті дитинячі очі, широко отворені, впились кудись в далечину. Чи вона хотіла вгадати рух хмар? Чи збагнути в зойках бурі яку гармонію, мелодію? Чи бачила особливіші форми і з'явища дерев, що вигинались у вихрі?
Завсіди пригадують мені се торжественні, поважні звуки дзвонів.
Було се сонячної, гарячої літньої днини. Вона пробувала на вакаціях у діда і баби на селі. Лежала над берегом ставу і вдивлялась в його глибінь або в його гладку, немов дзеркало, поверхню серед нервового дожидання. Над ставом гуляли й миготіли мільйони мушок. Великі, з вибалушеними очима жаби повиставлювали свої чотирикутні голови з води, заховуючись нерухомо і хлипаючи знічев'я за мушками. Другі знов голосно вискакували з трави у воду. А те шубовстання лишалось їй в пам'яті, і вона силувалася віддати його звуками.
Чорно-сині ластівки літали низько-низенько понад землею, купаючи в льоті рожево-білу грудь, немов з сваволі, що вона аж сміялася з радості. Усе те вона майже їла очима.
Недалеко від ставу стояли вулії під штучно, але навмисне для них приладженим тином; довкола чути було жужжання бджіл. Вони влітали й вилітали спішно, моторно, бринячи, одна за другою, хто їм приглядався уважно, і в безладді — хто дивився поквапно.
Вона бриніла враз з ними, лежачи на животі, спершись на лікті і укавши бороду в руки. Бриніли все наново, заперши в собі дух, одностайно, тоншим або нижчим голосом,— се було їй байдуже, якого вони тону надавали... Опісля, поклавши голову в траву, замовкала і вслухувалась в жужжання. Лежала нерухомо, немовби в глибокому сні. Одначе не спала. Вона бачила образи в тонах, відчувала образи в тонах, переживала в уяві з'явища, котрі творила сама: казкові, фантастичні, неможливі, і плакала з смутку невиясненого...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Кленучи та відказуючи, бігали парубки по полях, розстелених поза домом та городом, і старались піймати жеребця, котрий не давався їм зловити, котрий кпив собі з них і немовто жартував з ними.
Зустріч з музикою
Коли мала десять років, строїв у її родичів якийсь переїжджий стройник фортеп'ян. Він був молодий, гарний і чисто аристократичної вдачі. Про нього шептали, що він емігрант і що походить з високого роду.
Вона сиділа цілий час у куті, якраз супроти нього, скулена, і приглядалась йому та вслухувалась у викликувані ним сильні акорди.
Врешті мусив вже бути задоволений з інструмента, бо почав грати. Зразу недбало, немовби бавився, і одною рукою, більше «piano». Тони звучали, немов здавлений, пристрастний сміх, так, немов сміх жіночий, одначе не сміх щасливий... Опісля — обидвома руками. І тепер розляглись тони пориваючої, неописаної, якоїсь немов морозячої краси... Те, що грав, була пристрасть, а як грав — зраджувало його яко людину...
Зразу стало їй холодно, а опісля — сама не знала, як се прийшло,— почала плакати. Тихо, але цілою душею. Її перемогло знов те щось, що пригадувало образи, переходило в тони і немов душило...
Він, побачивши, що вона плаче, перестав грати і дивився на неї здивований. Опісля кликав її до себе.
— Штука, котру я тепер грав, зветься «Impromtu Phantasie» Шопена. Чи затямиш собі сю назву?
— Наколи повторю... то затямлю.
— Коли будеш вчитися музики, то зможеш її грати, одначе пам'ятай — грати її тоді, як будеш вже цілком дорослa... як будеш мати більше як двадцять років... Чуєш?
— Доперва тоді зрозумієш, що говорить кожний звук в тій штуці.
Епілог
Я сама — то та «звихнена слава».
Я вижидаю щастя щодня і щогодини.
Я відчуваю, як життя лежить переді мною не як щось сумне, безвідрадне, важке до перенесення, але як би один пишний, святочний день, гаряче пульсуючий, приваблюючий, широкий, пориваючий образ або немов яка соната.
Так, немов музика.
Солодкі, упоюючі, сумовиті звуки. Роздразнюючі, пориваючі, покликуючі, вбиваючі... а одначе!., одначе...
Я не вчилася музики ніколи.
Я ніколи, ніколи не могла «Impromtu phantasie» сама грати!! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми. Що се таке?
Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу... в'ється щось, немов жалібний креповий флер! І що я помимо того, що в моїх жилах пливе кров будучини, не маю будучини, не маю в житті своїм полудня?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Коли чую музику — готова вмирати.
Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуюча, любляча...
Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..
1894