На уроках літератури ми вивчаємо твори Пантелеймона Куліша, Івана Франка та Володимира Винниченка, однак про їхнє особисте життя дізнаємося зовсім небагато. Шкільна програма здебільшого зосереджується виключно на громадській, політичній і творчій діяльності цих митців, залишаючи за лаштунками складні, трагічні й нерідко суперечливі історії їхніх взаємин із близькими людьми. Саме ці приховані сторінки біографій розкривають справжню людяність письменників, знімають з них ореол святості та показують як реальних чоловіків зі слабкостями, помилками й особистими драмами.
Пантелеймон Куліш: талант коштом дружини
Пантелеймон Куліш — один із найвпливовіших українських письменників XIX століття, автор знаменитої «Чорної ради». Проте його особисте життя складалося зовсім не так гармонійно, як його літературна спадщина.
У 24 роки Куліш познайомився з 15-річною Олександрою Білозерською, донькою заможної й впливової родини. Дівчина з першого погляду закохалася в молодого письменника, і коли батьки висловили опір цьому шлюбу через його низьке соціальне становище та відсутність статків, Олександра заявила, що не вийде заміж ні за кого, крім Куліша. Мати зрештою змушена була поступитися.
Початок шлюбу виявився трагічним. Уже за два тижні після весілля, на якому, між іншим, був присутній Тарас Шевченко, Куліша заарештували за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Під час його ув’язнення й заслання вагітна дружина втратила дитину й більше ніколи не змогла завагітніти. Це стало пусковим механізмом для подальших драм у їхньому подружньому житті.
Олександра Білозерська повністю присвятила себе підтримці чоловіка. Саме на її плечі лягли всі матеріальні турботи родини. Її посаг ішов на видання творів Куліша, придбання друкарні, випуск журналів. Сам письменник визнавав, що без Олександри жодна з його книжок не з’явилася б на світ. До того ж вона була чудовою господинею — Тарас Шевченко захоплювався її маринованою рибою.
Згодом Куліш почав захоплюватися іншими жінками. Він мав романи з Манею де Бальмен, Олександрою Милорадович, був учасником складних любовних драм із Параскою Глібовою та Ганною Рентель. Усе це підірвало психічне здоров’я Олександри: вона захворіла на нервову недугу, що межувала з божевіллям. Вона могла перевертати столи, вибігати взимку на вулицю роздягненою. Натомість Куліш писав друзям, що почувається добре й багато працює. На запитання про можливість кохання до двох людей водночас він без вагань відповідав ствердно.
Розірвавши стосунки з дружиною, Куліш остаточно віддався творчості й досяг у ній значно більшого, ніж будь-коли в особистому житті. Олександра ж дожила віку в самотності — зломлена й покинута.
Іван Франко: між мрією та дійсністю
Іван Франко — видатний письменник, автор одних із найвизначніших творів української літератури. Проте перш ніж одружитися з Ольгою Хорунжинською, він пережив низку сильних і болісних почуттів до інших жінок.
Його перше кохання, Ольга Рошкевич, на яку він покладав великі надії, вийшла заміж за іншого. Другою була полячка Юзефа Дзвонковська, яка відмовила йому через тяжку хворобу, не бажаючи прирікати його на страждання. Третьою стала малограмотна листоноша Целіна Журовська, яка відкинула Франка з простої причини: «Ти рудий, а мені подобаються брюнети».
Коли Франко заручився з Ольгою Хорунжинською, він навіть писав їй про намір розірвати заручини, щоб шлюб не став «купівлею кота в мішку». Ольга ж відповіла з дивовижною виваженістю, запропонувавши розійтися, аби не обтяжувати одне одного.
Франко передумав, і 4 травня 1886 року вони одружилися. Згодом він зізнавався, що не кохав дружину — він кохав лише мрію про неї. Попри це, Ольга стала для нього зразковою дружиною: виховувала чотирьох дітей, перекладала з французької, англійської та німецької мов, займалася громадською й творчою діяльністю та підтримувала чоловіка в його праці.
Фінансове становище родини завжди було складним. Через революційне минуле Франка не брали на роботу до університету. Лише 1898 року він отримав премію в розмірі 1000 гульденів. Разом із посагом Ольги ці кошти дали змогу збудувати власний будинок.
Передбачливо Ольга оформила будинок на себе, відчуваючи власну незахищеність. Водночас у неї поступово розвивалися психічні розлади, траплялися нервові зриви. Останнім ударом стала смерть їхнього сина Андрія у 1913 році. Після цього Ольга потрапила до психіатричної лікарні.
Поки вона перебувала в закладі, у домі Франків оселилася та сама Целіна Журовська — жінка, до якої Франко колись відчував захоплення. Живучи з нею під одним дахом, він остаточно зрозумів, що ніколи її не кохав — лише власну ілюзію.
Ольга пережила чоловіка й залишилася жити сама в спорожнілому будинку, який згодом став меморіальним музеєм. Вона мешкала в двох кімнатах із кухнею аж до смерті. Її поховали на Личаківському цвинтарі поруч із могилою Франка. Її життя минуло в тіні його генія.
Володимир Винниченко: кохання як філософія
Володимир Винниченко був переконаний, що кохання і любов — різні поняття. Кохання, за його уявленням, народжується з «жадібних криків і дикого бажання» та може існувати одночасно до кількох людей. Любов же — єдина й всеосяжна.
На цій філософії будувалося його ставлення до жінок. На початку XX століття він познайомився з Катериною Голіцинською — заміжньою жінкою, яка глибоко його кохала. Винниченко ж чесно зізнавався, що між ними лише дружба й інтимність, але не любов. Катерина докоряла йому за завдані страждання, проте знову й знову писала: «Я все одно тебе люблю».
У спілкуванні Винниченко був різким. Коли Катерина надіслала йому свою фотографію, він відповів: «Яка ти на ній стара! Виглядаєш якоюсь солідною, чопорною дамою».
У Женеві він познайомився з Люсією Гольдмерштейн. Вона закохалася в нього й завагітніла. Винниченко впав у депресію, адже вважав, що діти мають народжуватися лише за взаємного бажання батьків. Він написав драму «Momentо», у якій художник виставляє новонароджену дитину на вулицю, прирікаючи її на смерть. У реальному житті дитина Люсії також померла в той самий період, коли п’єса вийшла друком.
Люсія була зломлена. Для багатьох Винниченко став «вовком, загнаним у кут». Згодом він познайомився з Розалією Ліфшиць, яку називав своєю Любою. 28 березня 1911 року вони вважали днем свого шлюбу, хоча офіційно його не укладали.
У щоденниках Винниченко писав про Розалію з ніжністю й вдячністю, яких ніколи не виявляв до інших жінок. Вона знала про Люсію й навіть хотіла з нею познайомитися. Та й їх не оминула трагедія: 1916 року Розалія пережила позаматкову вагітність. Подружжя так і не мало дітей.
Проте вони прожили разом до смерті Винниченка 6 березня 1951 року. Після його смерті Розалія щодня приходила на могилу чоловіка з живими квітами. У щоденнику вона писала: «Я забула, як виглядає радість». На відміну від попередніх жінок у житті Винниченка, саме Розалія знайшла з ним справжню любов.
Історії цих письменників доводять, що талант не гарантує щастя в особистому житті. Вони були складними людьми зі слабкостями, егоїзмом і внутрішніми ранами. Водночас їхні дружини — насамперед Олександра Білозерська та Ольга Хорунжинська — постають справжніми героїнями, які принесли величезні жертви заради своїх чоловіків.
Ці маловідомі сторінки біографій роблять письменників не менш цікавими, ніж їхні твори. Вони нагадують, що найважливішими є не мистецькі здобутки, а те, як ми ставимося до людей, які нас люблять.