Що таке автологія?
20 квітня 2025 р.Чи замислювалися ви колись, чому поряд із яскравими метафорами та епітетами в художній літературі раптом з'являються прості, буквальні слова? Чому після каскаду образних висловів автор повертається до прямого значення слів? У світі художньої літератури, де панують переносні значення, існує особливий прийом – автологія, який відіграє не менш важливу роль, ніж найвишуканіші тропи. Саме цей прийом дозволяє створити необхідний контраст, увиразнити думку, надати тексту правдивості та достовірності. Автологія – це ніби ковток свіжого повітря серед п'янкого аромату метафор, це повернення до першооснов мови, до її природної виразності. Давайте разом з'ясуємо, чому письменники звертаються до автології та яку роль відіграє пряме слово в художньому тексті.
Визначення та сутність автології
Автологія (від грец. autos – сам і logos – слово) – це використання слів і висловів у їхньому прямому, буквальному значенні, без переносного сенсу та додаткових конотацій. На відміну від тропів, які базуються на переносному значенні, автологія зберігає первинну семантику слова, його лексичне ядро.
Філологиня Ніла Зборовська визначає автологію як «художній засіб, що полягає у використанні слів у їхньому словниковому, загальноприйнятому значенні, без метафоричних, метонімічних та інших переносів, характерних для тропів».
Важливо розуміти, що автологія – це не просто відсутність тропів або нейтральний виклад. У художньому тексті автологія є свідомим авторським прийомом, який виконує специфічні художні функції. Вона не є протилежністю образності, а скоріше її особливою формою, яка ґрунтується на інших принципах – точності, лаконічності, правдивості відтворення дійсності.
Ось чому літературознавець Іван Денисюк називав автологію «художньою виразністю прямого значення», підкреслюючи, що в контексті художнього твору навіть найпростіше слово набуває особливої сили вираження.
Автологію не слід плутати з побутовою мовою або канцеляризмами. У художньому тексті автологічні вислови ретельно відібрані автором, вони підпорядковані естетичній меті, на відміну від побутового мовлення, яке є спонтанним і прагматичним.
У творі автологічні та металогічні (тропеїчні) елементи зазвичай співіснують, створюючи складну художню тканину. Їх взаємодія допомагає письменнику досягти особливої виразності, розставити смислові акценти, передати складні емоційні стани, створити об'ємний художній світ.
Види та форми автології
Автологія, попри свою «буквальність», є неоднорідним явищем і може проявлятися в різних формах:
1. Описова автологія – точний, детальний опис предметів, явищ, подій без використання тропів. Така форма часто використовується в реалістичній прозі для створення ефекту достовірності. Іван Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім'я» використовує описову автологію для зображення сільського побуту: «Посеред двору стояла стара груша, широко розкинувши гілки на всі боки».
2. Термінологічна автологія – використання наукових, професійних термінів у їхньому прямому значенні. Михайло Коцюбинський у новелі «Fata morgana» вживає сільськогосподарську термінологію: «Вже сонце припікає добре, вже пора орати на пар».
3. Діалогічна автологія – відтворення живого мовлення персонажів з його природністю та безпосередністю. Григір Тютюнник у новелі «Три зозулі з поклоном» майстерно передає автентичність сільської розмови: «– А прийдеш? – Прийду».
4. Документальна автологія – включення до художнього тексту автентичних документів, листів, щоденникових записів. Олесь Гончар у романі «Собор» цитує справжні історичні документи про козацьку добу.
5. Контрастна автологія – використання прямого значення слів як контрасту до попередніх чи наступних тропів для посилення емоційного впливу. Ліна Костенко після розгорнутої метафори раптом переходить до автології: «Життя – це божевільне раллі... А я не знаю, як це – жити просто».
6. Філософська автологія – пряме, незавуальоване висловлення важливих екзистенційних, моральних, філософських суджень. Василь Стус у вірші «Як добре те, що смерті не боюсь я» використовує філософську автологію для вираження найглибших думок: «І є гріхи. І є покута за гріхи».
Кожен з цих видів автології має свої художні особливості та функції. Їх використання залежить від авторського задуму, жанру твору, стильових особливостей та конкретної художньої ситуації.
Функції автології в художньому тексті
Автологія виконує в художньому тексті низку важливих функцій, які роблять її необхідним елементом авторської поетики:
1. Функція достовірності – створення ефекту правдивості, документальності, об'єктивності зображення. У романі Уласа Самчука «Марія» автологічні описи голоду підсилюють реалістичність і трагізм зображуваного: «Люди пухнуть з голоду. На дорогах лежать мертві».
2. Контрастна функція – підсилення образності тропів через контраст з автологічними висловами. У вірші Ліни Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать» автологічний висновок підсилює попередні метафори: «Страшні слова, коли вони мовчать,/ коли вони зненацька причаїлись,/ коли не знаєш, з чого їх почать,/ бо всі слова були уже чиїмись... /Все повторялось: і краса, й потворність./ Усе було: асфальти й спориші».
3. Характерологічна функція – розкриття особливостей світогляду, психології, соціального статусу персонажів через їхню мову. У новелах Василя Стефаника автологічна мова селян передає їхній світогляд, моральні принципи, життєвий досвід: «Я собі ґазда, і мой город, і моя хата».
4. Композиційна функція – структурування тексту, відмежування різних частин твору, перехід від одного типу оповіді до іншого. У романі Юрія Андруховича «Рекреації» автологічні вставки розділяють різні сюжетні лінії та часові пласти.
5. Функція концентрації смислу – вираження ключових ідей твору в прямій, незавуальованій формі. Фінальна фраза новели Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном» «Прощайте. Та простіть мені простому» в автологічній формі концентрує головну думку твору.
6. Психологічна функція – передача складних психологічних станів, які потребують точності, а не образності. У прозі Валер'яна Підмогильного автологічні описи психологічних станів героїв дають можливість точно передати нюанси їхніх переживань: «Він відчув не гнів, а втому».
7. Інтелектуальна функція – вираження складних філософських, наукових, суспільно-політичних ідей, які потребують точності формулювань. У романах Валерія Шевчука автологічні філософські роздуми героїв розкривають морально-етичну проблематику творів.
8. Естетична функція – створення особливої естетики простоти, лаконічності, точності. Поезія Василя Голобородька побудована на естетиці автологічного мовлення, яке, проте, має глибинний підтекст: «Рушник висить на кілочку: тут я витираю руки, коли повертаюся додому».
Літературознавиця Ніла Зборовська зазначає: «Автологія в українській літературі часто пов'язана з естетикою правди, моральної чесності, екзистенційної автентичності. У періоди національних катастроф, соціальних потрясінь українські письменники зверталися до автології як до мови правди, яка дозволяла передати трагізм буття без риторичних прикрас».
Автологія в українській літературній традиції
Українська література має багату традицію використання автології, яка розвивалася в контексті національної культури і часто відображала характерні риси української ментальності – конкретність мислення, предметність, життєву мудрість.
У народній творчості автологія проявляється в прислів'ях, приказках, які в простій, точній формі висловлюють життєву мудрість: «Що посієш, те й пожнеш», «Не кажи гоп, поки не перескочиш». Народні пісні, особливо історичні та соціально-побутові, також часто використовують автологію для передачі важливих подій, емоцій: «Ой на горі вогонь горить, а в долині козак лежить».
Григорій Сковорода у своїх філософських творах поєднував автологію з розгорнутими алегоріями. Автологічні висловлювання у нього часто мають афористичний характер, виражаючи глибокі філософські істини: «Кожен є тим, чиє серце в ньому».
Тарас Шевченко, відомий своєю образною, метафоричною мовою, майстерно використовував автологію для вираження ключових ідей, політичних закликів, моральних настанов: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Автологічні елементи в його поезії часто мають особливу емоційну силу через контраст з метафоричним контекстом.
Іван Франко в прозі тяжів до реалістичної автології, особливо при зображенні суспільних проблем, трудового процесу, побуту. У повісті «Борислав сміється» автологічні описи роботи на нафтових промислах створюють враження документальної достовірності: «Ямкарі копали яму, запускаючи до землі залізний дрюк з довбнею».
Леся Українка у драматичних поемах використовувала автологію для філософських діалогів, в яких обговорювалися складні морально-етичні проблеми. У драмі «Камінний господар» автологічні репліки персонажів розкривають конфлікт між свободою і владою: «Свобода – це дар, але не всі ним користатися вміють».
Михайло Коцюбинський, майстер імпресіоністичної прози, поєднував яскраву образність з точними автологічними деталями, які створювали ефект безпосереднього сприйняття дійсності. У новелі «Intermezzo» автологічні описи природи передають безпосередні відчуття наратора: «Сонце блищить серед неба».
Василь Стефаник створив унікальний стиль, в якому автологічна мова селян набуває глибокого трагічного звучання. У новелі «Камінний хрест» автологічні діалоги передають драму прощання з рідною землею: «Підемо, сину, бо слабий я дуже».
Валер'ян Підмогильний у психологічній прозі використовував автологію для точного аналізу внутрішніх станів героїв, їхньої еволюції. У романі «Місто» автологічні роздуми головного героя розкривають його внутрішній світ: «Він думав про своє життя, що було перед ним, як розгорнута книга».
Григір Тютюнник, представник так званої «сільської прози», довів автологічне мовлення до найвищої художньої досконалості. У його новелах автологія стає основою особливої поетики правди, яка передає трагізм селянського життя, моральні колізії, психологічну глибину характерів: «Жив собі дід з бабою. І була в них дочка Наталка».
У поезії шістдесятників – Василя Симоненка, Ліни Костенко, Василя Стуса – автологія часто була формою протесту проти радянської риторики, способом висловлення правди в простих, але сильних словах. Як писав Василь Стус: «Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест».
Сучасна українська література демонструє різноманітні форми взаємодії автології та тропеїки. У прозі Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Сергія Жадана автологія часто має іронічний підтекст, стає частиною постмодерністської гри з мовою і смислами.
Ось як Сергій Жадан поєднує автологію з метафорикою у романі «Ворошиловград»: «Герман мовчки дивився на це все. Небо затягнуло димом, вітер стих, і дим стояв нерухомо, заповнюючи собою весь простір. Починалася весна, його улюблена пора року».
Літературознавець Іван Дзюба зазначає: «В українській літературній традиції автологія часто була мовою правди, протиставленою офіційній риториці. У періоди національних випробувань саме проста, автологічна мова ставала найбільш адекватною для вираження екзистенційного досвіду народу».
Автологія в сучасній мові та комунікації
У сучасному комунікативному просторі роль автології істотно змінюється, набуваючи нових форм і функцій. Інформаційне суспільство, з його надмірною риторизацією, інформаційним шумом, маніпулятивними технологіями, парадоксальним чином актуалізує цінність прямого, буквального слова.
У політичному дискурсі, який традиційно тяжіє до риторичних фігур, метафор, евфемізмів, автологія може стати формою інтелектуальної чесності, відмовою від маніпуляцій. Це помітно в мові деяких сучасних політиків, які свідомо відмовляються від популістської риторики на користь конкретних, точних формулювань.
У журналістиці, особливо в її кращих зразках (розслідувальна журналістика, документальні репортажі, свідчення очевидців), автологія стає гарантом достовірності, відсікаючи можливості для маніпуляцій фактами. Журналісти Мустафа Найєм, Сергій Лещенко, Дмитро Гордон тяжіють до автологічної точності у висвітленні важливих суспільних подій.
У науковій комунікації автологія є базовим принципом, який забезпечує точність, однозначність, об'єктивність викладу. Однак навіть у науковому дискурсі автологія іноді поєднується з метафорикою, особливо коли йдеться про популяризацію складних наукових ідей.
У рекламі, яка традиційно використовує образну мову, гіперболи, метафори, спостерігається цікава тенденція: на фоні загальної інфляції рекламних образів виникає попит на автологічну точність, конкретність, правдивість. Деякі бренди навіть будують свою комунікаційну стратегію на принципі «нульової риторики», пропонуючи споживачам просту, чесну інформацію про товар.
У сфері міжособистісної комунікації автологія часто асоціюється з щирістю, відкритістю, довірою. Психологи відзначають, що здатність говорити про свої почуття та потреби прямо, без метафоричних «обгорток», є ознакою психологічної зрілості особистості.
У соціальних мережах, блогосфері, інтернет-комунікації спостерігається цікаве явище: поруч із потоком мемів, метафор, мовних ігор виникають «острівці автології» – тексти, які повертаються до прямого, точного слова як способу протистояння інформаційному хаосу.
Особливо цікавою є роль автології в часи суспільних криз, війн, соціальних потрясінь. У такі періоди просте, пряме слово часто набуває особливої сили, стає формою морального опору проти маніпуляцій, пропаганди, спотворення дійсності.
Лінгвіст Олександр Пономарів зазначає: «У сучасній українській мові автологія стає своєрідним засобом самозахисту від інформаційних маніпуляцій, від спотворення смислів. Повернення до прямого, точного значення слова – це спосіб відновлення здорової мовної екології, збереження комунікативної ефективності мови».
Філософ Сергій Кримський підкреслював: «Автологія – це не просто мовний прийом, а особлива стратегія мислення, яка ґрунтується на довірі до реальності, на визнанні самодостатності буття. В епоху постмодерністської іронії та релятивізму автологічне слово може стати точкою відліку для відновлення онтологічної основи мови».