Сіль і влада У Стародавньому Єгипті була запроваджена перша в історії державна соляна монополія. Уся сіль, яку видобували в країні, була власністю фараона. Її збирали та зберігали у державних сховищах, і саме з них – з волі володаря – отримували сіль для своїх потреб храми й окремі міста. Сіль «від дому володаря» була частиною утримання жерців, сановників і загалом державних службовців, нею платили також робітникам і селянам, які виконували повинності на користь держави. Надлишки отриманої плати піддані могли продати або ж обміняти на інші товари. Селяни привозили на ринок сіль разом із вирощеними овочами. Приватна торгівля сіллю вроздріб у Єгипті заборонена не була. Проте йшлося саме про невеликі обсяги, які не могли зашкодити державній монополії. На здатність солі зміцнювати державну владу досить рано звернули увагу й китайці. Соляна монополія існувала у більшості китайських держав. Утім, китайці здогадалися за допомогою солі ще й поповнювати скарбницю. За порадою філософа Гуань Чжуна сіль продавали за сталою, але навмисно завищеною ціною, а різниця йшла у державну скарбницю. Ба більше – за тією ж ціною продавали і дешеву сіль, яку купували в сусідніх держав. Гуань Чжун знав, що обійтися без солі мешканці не зможуть, тому платитимуть за неї стільки, скільки від них вимагатимуть. Сіллю вміли маніпулювати і в старожитній Європі: у Римі першим це зробив Марк Лівій у 204 році до н.е., щоб зібрати кошти для ведення війни проти Карфагена. Першим західноєвропейським монархом, який наважився запровадити податок на сіль у межах своїх володінь, був Карл Анжуйський. Це сталося вже наприкінці XIII сторіччя. Утім, підданим експерименти Карла все одно не сподобалися, в Сицилії проти свавільного володаря спалахнуло відкрите повстання – відоме під назвою «сицилійська вечірня», і про податок забули. Власне, в тій чи іншій формі цей податок у XVIII сторіччі почали стягувати у більшості європейських монархій. Піддані ставилися до такого способу вирішення державних проблем як до здирництва. Не дивно, що вимога відмовитися від податку на сіль була гаслом найбільших революцій кінця XVIII сторіччя. Утім, радість тривала недовго. Акциз на сіль через п'ятнадцять років відновив уже Наполеон. У Британській Індії податок на сіль у 40 разів перевищував початкову її вартість – свого часу його запровадили для захисту від конкурентів, які везли сіль із метрополії. Але податок на сіль перетворився на символ приниження індійців та свавілля колонізаторів. Не дивно, що саме з боротьби проти цього податку Магатма Ганді в 1930 році розпочав свій славнозвісний рух непокори. «Соляний похід» прихильників незалежності тривав майже місяць і зрештою вони досягли Індійського океану біля гуджаратського містечка Данді. Ганді демонстративно підняв з прибережного піску кристали солі – й тим самим демонстративно порушив закон. Уже за кілька днів розпочалися арешти. Але про вимоги індійців дізнався весь світ, який зрештою став на бік Ганді. Закон невдовзі переглянули. Проте самостійницький рух британцям зупинити вже не вдалося. У 1949 році Індія здобула незалежність, яка відтоді назавжди матиме смак гуджаратської солі.