Що таке іронія?
20 квітня 2025 р.Чи помічали ви, як за допомогою одних і тих самих слів можна висловити прямо протилежні думки? Як двоє співрозмовників, які кажуть одне й те саме, можуть мати на увазі зовсім різне? Секрет криється в іронії – особливому тропі, що створює неповторний ефект контрасту між буквальним значенням сказаного та прихованим смислом. Іронія як художній прийом надає мовленню особливої гостроти, виразності, інтелектуальної глибини, спонукає читача шукати підтекст, розшифровувати прихований зміст. Вона є не просто засобом критики чи висміювання – це особливий спосіб сприйняття світу, форма філософського осмислення дійсності, яка прямує за межі буквального розуміння речей. Ми запрошуємо вас зануритися у захопливий світ іронії, простежити її роль в українській літературі та культурі.
Визначення та сутність іронії
Іронія (від грец. eironeia – удавання, прихована насмішка) – це троп, який виражає глузливо-критичне ставлення автора до предмета зображення, коли слова чи вирази набувають у контексті протилежного, контрастного значення. Сутність іронії полягає в тонкому розриві між тим, що говориться, і тим, що мається на увазі.
Як зазначає український літературознавець Юрій Ковалів: «Іронія – це своєрідний сигнал невідповідності між прямим сенсом висловлювання та реальною оцінкою описуваного явища».
У структурі іронії можна виділити три ключові елементи:
1. Об'єкт іронії – те, що піддається іронічному ставленню або оцінці;
2. Суб'єкт іронії – мовець, який висловлює іронічну оцінку;
3. Двоплановість висловлювання – поєднання буквального та прихованого смислів, які контрастують між собою.
Наприклад, коли ми кажемо «Яка чудова погода!» під час сильної зливи, відбувається ефект іронії – слова прямо протилежні тому, що має на увазі мовець. Як правило, контекст, невербальні знаки (інтонація, міміка) або сама абсурдність буквального сприйняття дозволяють адресату розпізнати іронічний підтекст.
Іронія посідає особливе місце серед тропів, оскільки вона може використовувати інші тропи (метафору, порівняння, гіперболу) як засіб реалізації іронічного ефекту. Наприклад, іронічна гіпербола може створювати комічний ефект через абсурдне перебільшення: «Він такий силач, що навіть не може підняти лопату».
Види та форми іронії
Залежно від художніх завдань та способів вираження розрізняють кілька видів іронії:
1. Вербальна іронія – виявляється на рівні слова чи фрази, коли висловлювання має протилежне значення. Наприклад, у романі Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я»: «Кайдашиха прибралася, наче в неділю, застромила за вухо червону квітку та й пішла до церкви» – іронія полягає в надмірній зосередженості Кайдашихи на зовнішній побожності.
2. Ситуативна іронія – виникає, коли фінал ситуації протилежний очікуваному. В оповіданні Володимира Винниченка «Салдатики!» ситуативна іронія проявляється у тому, що солдати, покликані захищати людей, стають їхніми вбивцями.
3. Драматична іронія – заснована на контрасті між знанням читача/глядача і незнанням персонажа. У драмі Лесі Українки «Лісова пісня» Лукаш не підозрює про наслідки свого зречення від Мавки, але читач розуміє трагічний вимір цього вчинку.
4. Сократична іронія – удаване незнання з метою викриття істинного незнання співрозмовника, пробудження самостійної думки. Часто використовується в філософських діалогах, публіцистичній прозі.
5. Самоіронія – іронічне ставлення до самого себе, здатність побачити власні недоліки. Яскравим прикладом є поезія Ліни Костенко, де ліричне «я» часто іронізує над собою: «Я дуже тяжко Вами відболіла. / Це наче відірвали половину. / Я Вас не проклинаю, не молю. / Я Вас просто вже не обіцяю».
За ступенем вираження іронічне ставлення може проявлятися у таких формах:
1. Легка іронія – доброзичливий жарт, м'який гумор. Наприклад, в усмішках Остапа Вишні найчастіше використовується саме такий тип іронії.
2. Уїдлива іронія – критичне ставлення, що межує з насмішкою. Твори Івана Котляревського містять чимало прикладів такої іронії щодо соціальних типів та явищ.
3. Сарказм – їдка, нищівна іронія, гостра критика, що виражає обурення, гнів. У поемі Тараса Шевченка «Сон» саркастично змальовано царський двір, сатрапів та лакеїв.
4. Гротескна іронія – поєднує іронію з гротеском, абсурдом, фантастичними елементами. Така іронія притаманна творам Миколи Куліша, зокрема його п'єсі «Народний Малахій».
Літературознавець Микола Ткачук зазначає: «Різні форми іронії дозволяють письменнику створювати багатошаровий художній текст, у якому першопланове прочитання може приховувати глибші смислові пласти, доступні лише уважному, підготовленому читачеві».
Функції іронії в художньому тексті
У художньому тексті іронія виконує низку важливих функцій, які формують естетичний, емоційний та інтелектуальний вплив твору:
1. Критична функція – викриття недоліків, вад, суперечностей у житті людини та суспільства. Ця функція яскраво проявляється у сатиричних творах Остапа Вишні, де іронія стає інструментом критики бюрократизму, безгосподарності, людських вад.
2. Характеротворча функція – розкриття характеру персонажа через його іронічну мову або авторське іронічне ставлення до нього. У романі Ольги Кобилянської «Земля» іронічні коментарі автора допомагають глибше зрозуміти психологію персонажів, їхні мотиви та внутрішні конфлікти.
3. Естетична функція – створення особливого стилю, тональності твору, що викликає естетичне задоволення від декодування прихованих смислів. У поезії Івана Франка іронія часто стає естетичним принципом організації тексту, як у циклі «Поет».
4. Екзистенційна функція – осмислення абсурдності буття, парадоксів людського існування. Ця функція яскраво виражена у творчості письменників-шістдесятників, зокрема у прозі Валерія Шевчука, де іронія стає способом філософської рефлексії.
5. Захисна функція – іронія як спосіб психологічного захисту від складних життєвих обставин. У творах Григора Тютюнника іронія часто допомагає персонажам пережити травматичний досвід, зберегти людську гідність у складних умовах.
6. Інтелектуальна функція – активізація мислення читача, стимулювання його до самостійного аналізу та інтерпретації. Іронічні тексти Юрія Андруховича передбачають активну інтелектуальну участь читача у декодуванні авторських інтенцій.
7. Ігрова функція – створення мовної гри, інтертекстуальних зв'язків, які збагачують читацьке сприйняття. У постмодерністській прозі Юрія Іздрика іронія часто реалізується через мовну гру, пародіювання, цитування.
Літературознавиця Соломія Павличко підкреслювала: «Іронія в українській літературі часто ставала не просто художнім прийомом, а особливою світоглядною позицією, формою опору проти догматизму, авторитарності, ідеологічного тиску. Вона дозволяла висловити те, що не можна було сказати прямо, створити простір інтелектуальної свободи у несвободному світі».
Іронія в українській літературній традиції
Українська література демонструє багату традицію використання іронії, яка розвивалася під впливом народної сміхової культури, сатиричних жанрів фольклору (анекдоти, байки, приказки) та європейських літературних течій.
Перші яскраві зразки літературної іронії можна знайти в давньоукраїнських пародійно-сатиричних творах XVII-XVIII століть («Лист до гетьмана Івана Самойловича», «Вірші на київських ченців»), де через іронію висловлювалася критика церковного формалізму та соціальних вад.
Іван Котляревський у «Енеїді» (1798) створив неперевершений зразок бурлескно-травестійної іронії, яка спрямована не лише на висміювання античних богів та героїв, а й на критику тогочасних суспільних відносин. У його інтерпретації епос Вергілія перетворюється на іронічний коментар до сучасності: «Еней був парубок моторний / І хлопець хоть куди козак».
Тарас Шевченко використовував іронію як потужний засіб соціальної критики та національного самоусвідомлення. У його творах іронія часто переростає в сарказм, особливо коли йдеться про імперську політику та національне гноблення: «У нас же й світа, як на те — / Одна Сибір неісходима, / А тюрм! а люду!.. Що й лічить! / Од молдованина до фіна / На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!» («Кавказ»).
Іван Франко майстерно поєднував соціальну іронію з філософською рефлексією. У прозі («Борислав сміється») іронія стає інструментом викриття соціальної несправедливості, а в поезії («Мій Ізмарагд») набуває екзистенційного виміру, стає способом осмислення людського буття.
Леся Українка широко використовувала іронію для руйнування патріархальних стереотипів, критики рабської психології та колоніальної залежності. У драматичній поемі «Оргія» іронічний підтекст пронизує діалоги Антея з римлянами, викриваючи антигуманну сутність імперського мислення.
Микола Куліш у своїх п'єсах («Мина Мазайло», «Народний Малахій») створив унікальний тип трагікомічної іронії, яка спрямована на викриття абсурдності тоталітарної системи, розрив між ідеологічними гаслами та реальністю.
Валер'ян Підмогильний у романі «Місто» використовує іронію для зображення складного процесу урбанізації, конфлікту між сільською та міською культурами, критичного осмислення національної ідентичності в умовах модернізації.
У творчості шістдесятників (Ліна Костенко, Василь Стус, Валерій Шевчук) іронія стає формою інтелектуального опору проти ідеологічного тиску, способом збереження творчої свободи в умовах несвободи. Як зазначає Василь Стус: «Іронія — єдині лаври для мучеників».
Сучасна українська література, особливо постмодерністська проза Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Юрія Іздрика, Сергія Жадана, активно використовує різні форми іронії – від самоіронії до метаіронії (іронії щодо самої іронії). Іронія стає способом деконструкції ідеологічних міфів, національних стереотипів, літературних канонів.
Літературознавець Тамара Гундорова зазначає: «Постколоніальна іронія в сучасній українській літературі виконує терапевтичну функцію – вона допомагає подолати травматичний досвід колоніалізму, тоталітаризму, створити новий тип культурної ідентичності, вільний від комплексів меншовартості».
Іронія і постмодернізм: нові горизонти тропу
У контексті постмодернізму іронія набуває особливого статусу – з художнього прийому вона перетворюється на універсальний принцип світосприйняття та культуротворення. Постмодерністська іронія має кілька характерних рис, які відрізняють її від класичних форм іронії:
1. Тотальність – іронічному переосмисленню підлягає все без винятку: історія, культура, література, політика, сама іронія. Як писав Юрій Андрухович у романі «Перверзія»: «Сміх – це єдина зброя, яка ще залишається, коли все інше втрачено».
2. Інтертекстуальність – іронія часто реалізується через цитування, пародіювання, стилізацію інших текстів. Роман Оксани Забужко «Польові дослідження українського сексу» насичений іронічними алюзіями до української класики, які створюють додатковий вимір тексту.
3. Самоіронія – автор не виключає себе з поля іронічного осмислення, піддає сумніву власний текст, авторитет, статус. У творах Юрія Іздрика наратор часто іронізує над собою, своєю творчістю, процесом писання.
4. Метаіронія – іронія щодо самої іронії, усвідомлення її обмеженості як інструменту пізнання та опису світу. У романі Юрія Андруховича «Московіада» іронія поступово переростає в метаіронію, коли автор ставить під сумнів саму можливість іронічного дистанціювання від описуваної реальності.
5. Мовна гра – постмодерністська іронія часто реалізується через мовні експерименти, гру зі значеннями, каламбури, лінгвістичні парадокси. Проза Юрія Іздрика («Воццек», «АМТМ») демонструє віртуозну мовну гру, яка стає самостійним джерелом іронічних смислів.
В українській постмодерністській літературі іронія виконує особливу функцію – вона стає засобом деконструкції колоніальних і тоталітарних міфів, способом переосмислення національної ідентичності в глобалізованому світі. «Рекреації» Юрія Андруховича, «Польові дослідження українського сексу» Оксани Забужко, «Ворошиловград» Сергія Жадана використовують іронію для критичного перегляду національних стереотипів, радянської спадщини, пострадянських реалій.
У контексті постколоніальної літератури іронія стає тим, що Гомі Бгабга називає «мімікрією» – стратегією опору, яка через наслідування і одночасне спотворення дискурсу колонізатора підриває його авторитет. У романі Юрія Андруховича «Московіада» іронічне використання радянських кліше та символів стає способом деконструкції імперського наративу.
Літературознавець Тамара Гундорова відзначає: «Карнавальна іронія «бубабістів» (літературне угруповання 80-90-х років), а пізніше – екзистенційна іронія Сергія Жадана, феміністична іронія Оксани Забужко, сюрреалістична іронія Юрія Іздрика створили особливий культурний простір, в якому українська література могла відрефлектувати свій колоніальний та постколоніальний досвід, переосмислити власні культурні коди».
У добу інформаційного суспільства та соціальних мереж іронія виходить за межі літератури і стає важливим елементом медіа-простору. Меми, фотожаби, іронічні коментарі в соціальних мережах продовжують традицію карнавальної сміхової культури в нових технологічних умовах. Цифрова іронія стає способом громадянського опору в умовах інформаційних воєн та маніпуляцій суспільною свідомістю.
Інтерпретація іронії: між автором і читачем
Інтерпретація іронії – складний процес, який вимагає активної участі читача, його культурної компетенції, здатності розпізнавати підтексти та контексти. На відміну від інших тропів, іронія створює особливі відносини між автором і читачем, засновані на інтелектуальній співтворчості та емоційному резонансі.
Для успішного декодування іронії читач має володіти:
1. Лінгвістичною компетенцією – розуміти мовні механізми створення іронічного ефекту, розпізнавати стилістичні невідповідності, мовні парадокси.
2. Культурною компетенцією – знати історичний, соціальний, літературний контекст твору, розпізнавати алюзії, цитати, пародійовані тексти.
3. Емоційною компетенцією – відчувати тональність тексту, авторську інтенцію, емоційний підтекст висловлювання.
Рецепція іронії може викликати різні читацькі реакції – від інтелектуального задоволення від розгадування прихованих смислів до розгубленості й нерозуміння. Як зазначає Умберто Еко, «текст – це машина для породження інтерпретацій», і це особливо стосується іронічних текстів, які принципово відкриті для множинних прочитань.
Проблема інтерпретації іронії особливо гостро постає при перекладі художніх текстів, оскільки іронія часто базується на культурних конотаціях та мовних нюансах, які важко або неможливо передати іншою мовою. Перекладач має не просто перекласти слова, а відтворити іронічний ефект, що вимагає глибокого розуміння обох культур та мов.
У цифрову епоху з'являються нові виклики для інтерпретації іронії. У соціальних мережах, де спілкування часто обмежене коротким текстом без невербальних підказок (інтонації, міміки), можуть виникати «іронічні непорозуміння» – випадки, коли іронію сприймають буквально або навпаки. Це породило появу спеціальних маркерів іронії – емодзі, хештегів (#irony, #sarcasm), які виконують функцію «металінгвістичного коментаря» до іронічного висловлювання.
Сучасні дослідження в галузі когнітивної лінгвістики та психології творчості показують, що здатність розуміти і продукувати іронію є важливим показником розвитку мовної особистості, її критичного мислення, емоційного інтелекту. Розуміння іронії вимагає вміння «читати між рядків», бачити явище в різних контекстах, розпізнавати суперечності між видимим і сутнісним.
Літературознавець Ярослав Поліщук зазначає: «Іронія – це свого роду тест на читацьку зрілість. Вона відсіює «наївного читача», який задовольняється буквальним розумінням тексту, від «компетентного читача», здатного розпізнавати й інтерпретувати різні смислові рівні. У цьому сенсі іронія – демократичний і водночас елітарний троп: вона відкрита для всіх, але не всім відкривається».