Що таке сарказм?
20 квітня 2025 р.Коли простої іронії замало, коли обурення досягає критичної точки, а критика потребує особливої гостроти – на сцену виходить сарказм. Цей художній засіб виникає на межі гніву і сміху, стає голосом нещадної правди, яка руйнує будь-які ілюзії. На відміну від м'якої усмішки іронії, сарказм ранить, викриває, викликає не просто осмислення, а емоційний відгук. Це інтелектуальна отрута, спрямована проти людських вад, суспільних деформацій, моральних падінь. В українській літературі сарказм часто ставав зброєю проти гнобителів, ознакою духовної незламності, формою опору проти приниження національної гідності. Пропонуємо разом зануритися у світ сарказму – одного з найсильніших художніх засобів, що не знає компромісів, коли йдеться про захист правди та справедливості.
Визначення та сутність сарказму
Сарказм (від грец. sarkasmós – терзати м'ясо, глузувати) – це троп, заснований на гострій, дошкульній іронії, яка виражає різко негативне ставлення до предмета зображення. На відміну від іронії, сарказм завжди відкрито викривальний, в його основі лежить не просто контраст між буквальним і прихованим значенням, а демонстративне протиставлення високого і низького, заявленого і дійсного.
Як зазначає літературознавець Михайло Наєнко: «Якщо іронія – це прихована усмішка, то сарказм – це відкритий сміх крізь зуби, який може перерости в гнівне обурення».
Основними ознаками сарказму є:
1. Відкрита викривальність – сарказм не маскується, а відверто демонструє своє критичне ставлення;
2. Емоційна насиченість – у саркастичному висловлюванні завжди присутній сильний емоційний компонент (гнів, обурення, презирство);
3. Гіперболізація – сарказм часто використовує гіперболу для підсилення викривального ефекту;
4. Соціальна спрямованість – сарказм зазвичай спрямований на соціально значущі проблеми, суспільні вади, моральні деформації.
Класичним прикладом сарказму є рядки з поеми Тараса Шевченка «Кавказ»: «До нас в науку! ми навчим, / Почому хліб і сіль почім! / Ми християни; храми, школи, / Усе добро, сам Бог у нас! / Нам тілько сакля очі коле: / Чого вона стоїть у вас, / Не нами дана; чом ми вам / Чурек же ваш та вам не кинем, / Як тій собаці! чом ви нам / Платить за сонце не повинні!» – тут різко викривається колоніальна політика Російської імперії, її псевдоцивілізаторська місія на Кавказі.
На відміну від інших форм комічного, сарказм не передбачає примирення з дійсністю. Якщо гумор може бути доброзичливим, а іронія – амбівалентною, то сарказм категоричний у своєму неприйнятті того, що висміюється. Він виникає на ґрунті високих моральних вимог до дійсності та гострого усвідомлення її невідповідності цим вимогам.
Засоби вираження сарказму
Сарказм, як складне мовно-стилістичне явище, може реалізовуватися через різноманітні художні засоби:
1. Контраст – різке протиставлення високого і низького, ідеалу і дійсності. Наприклад, у Лесі Українки в драмі «Бояриня»: «За волю! За неволю! Хто як хоче!..» – саркастично підкреслюється роздвоєність суспільної свідомості, неспроможність зробити однозначний вибір між волею і неволею.
2. Оксиморон – поєднання протилежних за змістом понять, що створює ефект внутрішньої суперечності. У Миколи Куліша в п'єсі «Народний Малахій»: «Розстріляна революція» – саркастично відображає деформацію революційних ідеалів у тоталітарній системі.
3. Антифразис – вживання слова або вислову у протилежному значенні. У поезії Івана Франка: «Оце тая слава! / За Україну. Обідрана, / Сиротою понад Дніпром / Плаче, Катерино!» – слово «слава» вжито у прямо протилежному значенні.
4. Гротеск – карикатурне перебільшення, поєднання реального і фантастичного. У романі Юрія Андруховича «Московіада»: «Імперія розпочинає новий виток своєї безконечної історії, який для багатьох із нас може виявитися останнім» – гротескно-саркастичне зображення імперських амбіцій пострадянської Росії.
5. Пародія – імітація стилю з метою його висміювання. У творах Остапа Вишні пародіюються штампи офіційної радянської риторики: «На зборах було одностайно винесено рішення: працювати ще гірше, ніж у минулому півріччі, що й без того було нижче всякої критики».
7. Інтонаційні засоби – в усному мовленні та художніх текстах сарказм часто передається через особливу інтонацію, яка підкреслює контраст між буквальним і прихованим значенням висловлювання. У драматичних творах саркастична інтонація може позначатися авторськими ремарками.
Літературознавець Ніна Бернадська зазначає: «Майстерність саркастичного викриття полягає не в прямолінійності, а в умінні створити багатошаровий образ, в якому буквальний план підриває і сам себе, і зображуваний об'єкт. Найвищі зразки сарказму в українській літературі завжди поєднують інтелектуальну глибину з емоційною силою».
Функції сарказму в художньому тексті
Сарказм виконує в художньому тексті низку важливих функцій, які відрізняють його від інших форм комічного:
1. Викривальна функція – безкомпромісне викриття суспільних, моральних, політичних вад. У творчості Лесі Українки сарказм часто спрямований проти національної пасивності, духовного рабства: «Народе мій, замучений, розбитий, / Мов паралітик той на роздоріжжу, / Людським презирством, ніби струпом, вкритий!» (поема «І ти колись боролась, мов Ізраїль»).
2. Ідеологічна функція – утвердження через заперечення власних ідеалів, цінностей, переконань. Сарказм Івана Франка у вірші «Сідоглавому» спрямований на захист національної ідеї через висміювання псевдопатріотизму: «Ти, брате, любиш Русь, / Як дім, воли, корови, – / Я ж не люблю її / З надмірної любови».
3. Аксіологічна функція – оцінка явищ з позицій високих моральних критеріїв. Сарказм стає інструментом морального суду над дійсністю. У романі Уласа Самчука «Марія» саркастично зображується процес розкуркулення як моральна деградація суспільства: «Нова справедливість прийшла на землю і перше, що зробила, – забрала хліб».
4. Емоційно-експресивна функція – вираження сильних емоцій автора (гніву, обурення, презирства) щодо зображуваних явищ. Сарказм Василя Стуса спрямований проти системи, яка нищить людську гідність: «О краю мій, коли тобі проститься / крик передсмертний і тяжка сльоза / розстріляних, замучених, забитих / по соловках, сибірах, магаданах?» (вірш «О краю мій, коли тобі проститься»).
5. Мобілізаційна функція – спонукання читача до активної реакції, протесту, опору. Сарказм Ліни Костенко у вірші «Біль єдиної зброї» апелює до національної гідності, закликає до пробудження самосвідомості: «Вже навіть власну мову заборонили, / щоб я мовчала. Сором хоч би мали!»
6. Естетична функція – створення особливої естетики непримиренності, безкомпромісності, яка має сильний вплив на читача через поєднання інтелектуального та емоційного начал. Поетика сарказму в постмодерністських творах Юрія Андруховича, Оксани Забужко створює особливу естетику карнавалізованої критики.
7. Терапевтична функція – подолання травматичного досвіду через його саркастичне осмислення. У творчості шістдесятників сарказм часто стає способом психологічного опору проти системи, збереження внутрішньої свободи у несвободному світі.
Літературознавець Світлана Кіраль зазначає: «Український сарказм майже завжди випливає з національного досвіду травми, придушення, колоніальної залежності. Водночас він не має нічого спільного з прокляттям або зневірою – сарказм в українській літературі парадоксальним чином пов'язаний з вірою в можливість зміни, перетворення, відродження. Саркастичне заперечення наявного стану речей імпліцитно містить утвердження альтернативного світу, в якому панують справедливість, свобода, гідність».
Сарказм в українській літературній традиції
Українська література має багату традицію використання сарказму, який розвивався в контексті національно-визвольної боротьби та соціально-політичних трансформацій. Сарказм ставав формою інтелектуального та емоційного опору проти національного та соціального гноблення, способом збереження духовної незалежності.
Перші яскраві зразки сарказму можна знайти в полемічній літературі XVI-XVII століть. Іван Вишенський у своїх посланнях саркастично викриває моральну деградацію церковних ієрархів: «Чи не для того ви пастирями зоветеся, щоб тільки волну із стада здирати, а про спасіння душ не дбати?» – сарказм тут виражає глибоке обурення відходом від християнських ідеалів.
У творчості Григорія Сковороди сарказм спрямований проти людських вад – жадібності, марнославства, духовної сліпоти: «Світ ловив мене, та не впіймав» – саркастична оцінка марноти світу, його претензій на панування над людським духом.
Іван Котляревський в «Енеїді» використовує сарказм для викриття соціальних суперечностей, висміювання як панства, так і негативних рис народного характеру. Особливої гостроти сарказм набуває при зображенні пекла, де караються різні категорії грішників: «Панів за те там мордували / І жарили зо всіх боків, / Що людям льготи не давали / І ставили їх за скотів» – саркастичне зображення посмертної відплати представникам панівних класів.
Тарас Шевченко доводить сарказм до найвищої точки емоційної та інтелектуальної напруги. У поемі «Сон» саркастично зображується імператорський двір, деспотизм влади: «Дивлюсь: цар підходить / До найстаршого... та в пику / Його як затопить!.. / Облизався неборака; / Та меншого в пузо — / Аж загуло!.. А той собі / Ще меншого туза / Межи плечі... Той меншого, / А менший малого, / А той дрібних, а дрібнота / Уже за порогом / Як кинеться по улицях, / Та й давай місити / Недобитків православних, / А ті голосити; / Та верещать, та як ревнуть: / «Гуля наш батюшка, гуля! / Ура!.. ура!.. ура!.. а-а-а...»
Леся Українка використовує сарказм для викриття колоніалізму, патріархальних стереотипів, духовного рабства. У драматичній поемі «Оргія» головний герой Антей саркастично викриває псевдомистецтво, яке служить імперській ідеології: «О, так, римляни – невинні. Де ж пак! / Вони прийшли в свій «власний» край, а ми / зробили прикрість їм, що там жили...»
Микола Хвильовий у памфлеті «Україна чи Малоросія?» саркастично викриває провінційність української псевдокультури, її вторинність щодо імперських зразків: «Тепер і «братія» розкрила карти. Вона нам прямо говорить: «Хохли, не лізьте на рожон! Пам'ятайте, що ЧК надзвичайка не вмерла» – сарказм стає формою боротьби за культурну самостійність України.
У творчості шістдесятників – Василя Стуса, Ліни Костенко, Івана Дзюби – сарказм набуває особливої гостроти, стає формою інтелектуального опору проти тоталітарної системи. Як пише Василь Стус у вірші «Ярій, душе»: «Ярій, душе. Ярій, а не ридай. / У білій стужі сонце України. / А Україна – за межею. Там, / лише там, іскриться заповіт, / любов і творчість».
У постмодерністській літературі кінця XX – початку XXI століття сарказм набуває нових форм – він спрямований на деконструкцію тоталітарних міфів, постколоніальних комплексів, національних стереотипів. У романі Юрія Андруховича «Московіада» саркастично зображується розпад імперської свідомості: «Москва потерпає від своєї вічності. Вона стікає саркофагами, мов проказою. Вона обростає червоним, мов коростою».
Роман Оксани Забужко «Польові дослідження українського сексу» саркастично викриває деформацію національної та гендерної ідентичності в постколоніальних умовах: «Не нація, а суцільний відкритий перелом», «...сідай, як той сказав, і пиши все, що бачив, що знаєш, що болить, – і про любов, і про смерть, і про відчай (мати в геєні, панове, тільки не в чужій, – у власній, нами ж, власноруч спорудженій...)».
Сергій Жадан у романі «Ворошиловград» саркастично осмислює пострадянську дійсність, її абсурдність, розрив між декларованими цінностями і реальними практиками: «Прапори революції пошматовані вітрами капіталізму».
Літературознавець Ярослав Поліщук зазначає: «Український сарказм має особливу національну специфіку – він виростає на ґрунті трагічного історичного досвіду, але не призводить до зневіри чи цинізму. Навпаки, саркастичне заперечення наявного стану речей завжди пов'язане з утвердженням альтернативної моделі буття, з вірою в можливість духовного відродження».
Сарказм і сучасна медіа-культура
У сучасну епоху сарказм виходить за межі високої літератури і стає важливим елементом медіа-культури, суспільного дискурсу, повсякденного спілкування. Він набуває нових форм та функцій, які відображають особливості інформаційного суспільства.
У журналістиці сарказм стає потужним інструментом політичної та соціальної критики. Такі жанри, як фейлетон, памфлет, сатирична колонка, активно використовують сарказм для викриття суспільних вад, політичних маніпуляцій, корупції. Журналісти Сергій Лещенко, Мустафа Найєм, Юрій Макаров часто вдаються до саркастичних коментарів щодо політичних реалій України.
Телевізійні сатиричні програми, такі як «ЧистоNews», «#@)₴?$0» з Майклом Щуром, використовують сарказм для критичного осмислення суспільно-політичних подій. Саркастична подача новин дозволяє аудиторії дистанціюватися від офіційної риторики, побачити політичні процеси в альтернативній перспективі.
У соціальних мережах сарказм стає формою громадянського опору проти маніпуляцій, пропаганди, дезінформації. Меми, фотожаби, саркастичні коментарі формують альтернативний інформаційний простір, в якому офіційні наративи піддаються критичному перегляду. Особливої актуальності саркастичні форми комунікації набули під час Революції Гідності та російсько-української війни.
Інтернет-видання «Телекритика», «Тексти.org», проєкт «Stop Fake» активно використовують сарказм для боротьби з пропагандою, маніпуляціями, фейковими новинами. Саркастичне викриття пропагандистських кліше стає формою медіаграмотності, допомагає аудиторії критично сприймати інформацію.
У сфері реклами та маркетингу сарказм використовується для створення ефекту несподіванки, подолання комунікаційних бар'єрів, приваблення молодіжної аудиторії. Рекламні кампанії брендів «Моршинська», «Приватбанк», «Rozetka» часто використовують саркастичні слогани та образи, які руйнують стереотипи традиційної реклами.
У молодіжній субкультурі сарказм стає формою самоідентифікації, протесту проти конформізму, споживацьких цінностей, маніпулятивних практик. Молодіжний сленг насичений саркастичними виразами, які виражають критичне ставлення до соціальної дійсності.
Водночас надмірне використання сарказму в медіа-просторі може мати негативні наслідки – знецінення серйозного дискурсу, тривіалізація важливих проблем, поширення цинізму та нігілізму. Як зазначає медіаексперт Наталія Лигачова: «Сарказм у медіа – це обоюдогострий меч. З одного боку, він допомагає викривати абсурдність певних явищ, з іншого – надмірна саркастичність може призводити до втрати довіри до будь-яких суспільних інститутів, до втрати віри в можливість позитивних змін».
У добу постправди, коли розмиваються межі між фактом і фікцією, сарказм може стати як інструментом критичного мислення, так і засобом маніпуляції. Саркастична подача серйозної інформації іноді використовується для релятивізації фактів, розмивання відповідальності, підриву довіри до об'єктивної інформації.
Тому особливої актуальності набуває медіаетика використання сарказму, його відповідальне застосування як інструменту суспільної критики. Сарказм повинен бути спрямований не на руйнування суспільної довіри та солідарності, а на викриття конкретних зловживань, маніпуляцій, порушень морально-етичних принципів.