Відомий український письменник і перекладач, член Українського PEN-клубу. Луреат премії Фонду Ковалевих та відзнаки імені Юрія Шевельова за есеїстику. Також Андрій є куратором міжнародних літературних фестивалів, в тому числі Meridian Czernowitz та «Київські лаври». Популярність автору в Україні та за кордоном приніс роман «Карбід», який був номінований на найвищу літературну нагороду у Польщі та увійшов до короткого списку «Книги року BBC».
Андрій Любка,
Книги автора (1)
Андрій Любка, - Вірші Автора
- Сніг волочив нас мокрими трасами Мокрими мріями падав на вії Ми стали всього незграбними пазлами В пошуках власної шизофреніїСніг як туман вражав невагомістю Ми в ньому наче не перебували Нищили рідних загнані совістю У найтемніші вологі підвалиЖиття минало навколо пейзажами Не залишаючи шансів на фото Ми стали всього незграбними пазлами Яких життя везло автостопомВід шевченка і аж до езопа Лежали слова як жінки поснулі В темну епоху культури европи Ми були мов трасуючі куліУ цьому тумані у сонному мареві У цьому димі у літературі Ми мовчки поставили дужі підвалини Вірша як виду самотортури
- Сідаючи в це таксі, Яке довезе тебе прямо додому Разом з пачкою цигарок та авторучкою В кишені, разом з бажанням якнайшвидше лягти У холодне ліжко, разом з чомусь недопитою пляшкою, Разом з твоєю галімою депресією, ти подумки Прощаєшся із життям,Бо яке ж може бути життя в цьому Випадковому Всесвіті, в цій геліоцентричній Галактиці, в цій недобитій Центральній Європі.Сідаючи в це таксі, Подумки готуєшся до затяжного монологу таксиста Про розйобані дороги, про продажних поліціянтів, про Продажних поетів, про синтаксичні конструкції Павича або Кундери, про ядерну фізику, про ціни на нафту і Пов?язану з ними війну в Іраці, про результати ізраїльських Виборів, про будьщо, навіть про Центральну Європу.Слухаючи цього нічного таксиста, починаєш Розуміти життя як згустки шансону з не заглушених Радіостанцій, починаєш розуміти ці сонні матюки, Цей «П?яний корабель», бо з мовою й справді варто Поводитись, наче з останньою шльондрою: Кусати, шмагати. Любити.Сідаючи в це таксі, Розумієш, що життя дивиться на тебе у дзеркальце Заднього виду поглядом цього випадкового таксиста: Втомлено і з недовірою.
- Ти, наче вірус, нахабно залізла в мій бортовий комп’ютер, і я завис. Завис у повітрі, наче гірлянда, або сніжинка, наче струмінь цигаркового диму, наче мертвий янгол, наче Святий дух.Я багато разів пробував позбутися тебе, викинути у смітник, наче посуд одноразового використання, ти ж чомусь поверталася, просто в інших формах. Зрештою, я звик до тебе, як звикають до маленького песика, до улюбленої газети, до саме цієї марки пива, саме до цього ландшафту, саме до цього світла, саме до цього запаху, саме до цієї депресії, саме до до цих звихнень. Ти ж говорила банальні речі про те, що моїх гріхів Вистачить для приходу нового Ісуса, для всесвітнього потопу, для великої економічної депресії чи інфляції.Попри все це, я люблю слухати, як ти спиш, як грають Сурми на замкових вежах, як шарудять обгортки таблеток, Як біжать лісом незаконні імігранти, як падає Листя, як тече вода у підземних руслах, як гупають об Землю тіла замерзлих голубів, як відкупорюються пляшки Дешевого вина, як проростають бруньки, як проходять пологи В покинутих жінок, як Стукають заржавілі серця зупинених годинників, Як схлипує дитина під час грози, як рипить сніг, як скрипить Перо на папері. Найголовніше в цьому житті прокинутися біля тебе В ліжку і слухати, як Ти спиш.
- Час від часу варто щось змінювати У своєму житті. Наприклад, прокидатися Зранку і виходити в прохолоду балкону, Курити «Мальборо» й думати. Думати про цей в’язкий туман, про перші ранкові Маршрутки, про чергову тріщину в Наших стосунках. Просто осіннього Ранку видимість значно зменшується, йдеться про Більші масштаби, отже, про можливість бачити в Цьому тумані значно менше речей, ніж є насправді, хоча Що є насправді, кажеш собі.Просто думати зранку впадло, особливо Якщо мої вірші останнім часом дуже «стабільні»: Без надривів у голосі і непотрібних рим, в’язкі, як Цей туман, затяжні, як цей дощ.Зрештою, думати, поки палає цигарка, поки Вариться кава, поки ти спиш, це ніби робити Якісь заборонені речі, ніби дотримуватися старовинних ритуалів, ніби вчиняти незрозумілі обряди.На цьому балконі після нічного сексу, Після запаху поту, думати надзвичайно важко, Саме в такі моменти можна переконатися В матеріальності думки, яка цинковим прутнем Заштовхнута в мою голову.На цьому балконі з цигаркою в роті, зі скуйовдженим Волоссям, із думкою про купівлю книги Маяковського чи Булгакова, бачу місця на гілках дерев, де весною з’являться Бруньки, а ти будеш ходити напрочуд легко Вбрана, очікуючи на паморочливий запах Прілих каштанів.
- Іноді люблю записувати сни віршами, Переважно неримованими, бо ж як можна заримувати Електричний заряд твого голого тіла, яке лежить поруч, і Цю несподівану зливу, ці запотілі вікна?Нічними коліями рухаються потяги, наче Електричний струм лініями мереж, наче бомжі в Сторону пункту прийому склотари, наче заклопотані Пішоходи на роботу, наче я до тебе.Ну і хулі, якщо цю партію програно, немає Втрачених і знайдених поколінь, є Лікерогорілчані заводи, є гори вбитих Нікотином коней, є століття абортів і Гомосексуальних батюшок московського Патріархату, жоден месія не витягне нас із Цього лайна, залишається переселитися на Інші планети, ловити рибу в інших озерах, не Харчуватися в цих фастфудах, не виригувати Це тепло пиво, не згадувати покійних Друзів, перший сексуальний досвід, дату Нашого знайомства, забути улюблені вірші, Забити на політику, на блядство під назвою Ринкова економіка, перетинати нейтральні зони в Пошуках цивілізації, наша Країна ацтеків, наші буддисти, наш Коран, Наше мальборо.Але треба випити, бо Бог дивиться на мене і Каже: «Мене звати Бонд. Джеймс Бонд».
- Ти мій терновий вінок, Після закінчення снігопаду все виглядає поіншому: Гроші, дерева, вікна, тим часом Голгофа височіє настільною Лампою над твоїм конспектом, тіні Подовжуються, після закінчення снігопаду простір Втрачає об?ємність, насиченість, а годинник іде Ніби в іншу сторону, до минулого листопаду, просто небо Не в силах тримати весь тягар твоєї юності, просто Дорожчають квіти, ціни на мобільний зв?язок теж Нестабільні, дихання – мій землетрус.Ти в снігопаді залишишся, я в листопаді, часто назва не Співпадає з фактами, дійсністю, так само твоє життя не Співпадає з моїм, зникнення мух із твоєї стелі вже Несуттєве, вітер значно спонтанніший за пориви зв?язків З колишніми, відшуковувати слова – Це ніби згрібати опале листя, спалювати сумніви і Застарілі світлини, саме тому час від часу продовжую Свої щоденні ігри з дияволом, смс-переписку з Тобою, власні вірші.Ти дуже часто трапляєшся в мені у вигляді слова, Теоретично я розумію тебе парою після дощу, бо Щодня випаровуєшся з моїх судин, не даєш мені дихати, Саме тому буду забагато курити, вмащувати в твоє тіло різноманітні креми й настоянки, давай будемо довго мовчати, не дивитися в очі, ми ж бо закинуті в різні галактики, спогад про твоє волосся волочиться за мною кометою, ти залітаєш на мою орбіту – я починаю вмирати.Ти – це час, коли відчуваєш всі м?язи, нервові зриви, Перенапруження серця, ти – це минулий час, який заливаю Алкоголем, асоціації між тобою й майбутнім відсутні, бо Хіба можливе майбутнє, якщо не було минулого, якщо Не було снігопаду, якщо просто не було віршів.Ти – моя інквізиція, спалюй мене і пали човен у морі, Спалюй мої вірші, саме тому останнім часом постійно кидаю Пити, граю в азартні ігри, саме тому багато читаю, саме Тому ти трапляєшся рідко, саме тому стараюся вижити, саме тому.Ти – це стіни моєї кімнати, навіть якби я не народився, Елементи архітектури зберігали б свою форму, запах; до Речі, про запах: чітко бачу шлейф твоїх парфумів на своєму Ліжку, так само бачу твоє волосся на своєму одязі, я не Погоджуюся з цим, чуєш?, не погоджуюся!, чуєш, бо стіни Не мають права впливати на мій світогляд, там, де я жив, Завжди було багато книжок, завжди були великі вікна, були Картини, багато сміття, саме тому часом хочу кохатися З тобою в порожній кімнаті, на холодній підлозі, на Підвіконнику, на стосах книжок, хочу приносити тобі Воду, свіжі газети, цигарки.Хочу витрачати на тебе час, читати тебе, як книгу, Вдихати твій запах, як пару після дощу, обмінятися з тобою сухожиллями; Мої шершаві долоні, мої прокурені нутрощі, мої Запалені очі – наслідок вихору співпадінь, що оточують тебе, Я тримаю тебе за руку, ні про що не думаю, Хочу їхати в поїзді,Ти- це тунель від мене і до моїх справ, ти Просто машина часу, отож пали і з’їдай мій запах, я відшукаю твої сліди на снігу, у собі, якби ти була справжньою, я зміг би тебе знайти, я досі шукаю, а ти приходиш сама, роздягаєшся і зранку зникаєш, ти – це сон чи моя покута за всі гріхи, за всю печаль, за.Мої локомотиви летять у невідому сторону, у перманентні Пошуки колії, в пошуках шлагбауму, який зупинить Мене на межі переходу в неіснування, В тебе, В повітря.
- Вірші це невдалі спроби самогубства, Дощ починається з хмари, смерть починається з Осені, ти починаєшся з мене, Стежити за годинником – це ніби проростання трави, Ніколи не забуду як ти танцювала у темряві, втомлена і без музики, ніколи не забуду цю осінь, це лезо, ці вени, зашморг, твій язик, наче ніж, по шиї.Піклуватися про бродячих собак, вичитувати пожовтілі ґазети , розчісувати волосся. Розкривати євангеліє на будьякій сторінці, довго читати, довго читати вголос так, ніби це я на початку нашої ери ходив по світу, так, ніби це я брехав апостолам, так, ніби це мене розіп’яли.Спілкуватися з поетами, всякими іншими художниками- Скульпторами-акторами, стежити за розвитком політичних подій, Так, ніби телевізор – це величезне вікно у простір. Найбільше чомусь люблю фотографуватися на голих Ландшафтах, скажімо, восени, дуже жалкую, що Неможливо сфотографувати запах, те, що поза кадром, Тому мушу описувати, довгі вервечки слів Нанизуючи на стандартний папір, мушу багато Пити, аби писати, просто багато пити, просто Багато писати.Ніколи не забуду як ти танцювала у темряві, бо Дощ починається з хмари, смерть Починається з осені, ти починаєшся з мене.Ти залишаєшся у моїх спогадах, наче на проявлених Фотоплівках, найчастіше згадую тебе, перебуваючи в Темряві (під час сну, наприклад), найчастіше згадую Тебе танцюючою в темряві: без Музики, втомлену, але щасливу.Ти любиш мене? – питає тебе Ісус, відрізаючи вухо Ван Гогу.Час від часу, аби змінити життя, приймаю іслам Чи вступаю до якоїсь комуністичної партії, Розважаюся примітивно, майже відмовившись Від наркотиків, усуваюся від сексу, пам’ятаючи як Ти танцювала у темряві. Надзвичайно багато уваги Приділяю приготуванню їжї, збиранню опалого листя, Жолудів, старанно підкопую молоді дерева, дощ Починається з хмари, смерть починається з осені, Ти починаєшся з мене.
- За старою традицією, Про своїх колишніх жінок говорю, наче про мертвих : Або добре, або ніяк. Саме тому вкрай мало про них говорю, Акцентуючи увагу на інших речах. Наприклад, на досить стабільному розкладі Авіарейсів довжиною в понад тисячу кеме, Хоча не зовсім розумію як Можна вимірювати повітря, невже насправді Янголи тільки тим і займаються, що біжать на Короткі дистанції, часом це біг з перешкодами, Бо потрібно перестрибувати хмари, трупи птахів, Розчавлених випадковими боїнгами, Цілі зграї людських душ, котрі блукають у міжчассі. У коротких перервах між цим марафонським бігом, Янголи разом з метеликам збирають квітковий пил, Вдихають його з такою насолодою, ніби це клей, Ніби це нікотин дійсності, ніби дихати це і є сенс життя. Тим часом справжнім сенсом нашого животіння Є розмови, довга артикуляція звуків, азбука Морзе Горла, янголи ж думають, що мова створена для читання Біблії Вони кажуть:грішники, блядь, ви забули про пекло, Ваші вени проступають на шкірі, наче старі фрески у храмах, Викиньте свої серця, викиньтеся з вікна, авіарейси до Бога Відвезуть вас за місцем призначення, покиньте Ваші розмови, ваші коліна для того, щоб на них стояти, чуєте, Грішники Аве Марію у ваших барабанних перетинках, відчуваєте, Як пульсує велике серце голуба у ваших скронях, грішники, блядь, візьміться за розум, бо порох ви і в порох повернетесь, амінь, грішники.Бомжі у вологих підвалах падають на коліна і Починають хреститися, далі читають Біблію вголос, гаряча Вода тече каналізаційними трубами, на них приходить спасіння, Сильним і світлим ударом легких наркотиків і алкоголю глушить свідомість. І приходить нірвана, Господи.
- Від тебе до мене як сто небес. Від тебе до мене – повітря – ледом. Я жив без тебе, а зараз без неба і сонця, а значить – без тебе. Від тебе до мене – сторукий бог. Від тебе до мене – гірка фатальність. І замість того, щоб бути вдвох, тиняємось ми по дорогам дальнім. Від тебе до мене – огненний змій Відходом сонця запалює небо. Ти далі відходиш, але не смій Залишити місце, де стомлений лебідь Відлітає у вирій, тимчасово який Переноситься вітром в мою квартиру. Не залиши мене в сутіні сніговій, Сторуко могилу мені не вирий, Бо від тебе до мене повзе імла, і лезом ножа потече кровиця Із моїх вен. Прірва твого ім’я Сьогодні мені насниться.
- я джазмен і мені погано коли згущене молоко неба росою спадає на стебла задуми тоді пальцями хрусткими до болю вистукую такт серця тоді саксофон жаб народжує вітер тоді старий дідо з вудкою сидить над погаслим озеромі раптом світло ночі поглинає тінь що женеться за власним хазяїном а місяць засмоктує оголене тіло жінки яка мітлу необачно забула вдома тоді повітря стає вологим тоді саксофон стає фонтаном струменем гейзером краном тоді музика стає какофонією і болота папороть очерет стають пейзажем нікчемного художникавсе розчиняється в темряві світанково стає несправжнім і я не розумію одного хто ж насправді джазмен(ранок сповзає по стінах і заповзає у горло).
- Келих, чарка вже по косовиці, в сутінках дріма гірський сувій… Наче рідкісні на плаєві косиці, Пишеш тексти зболені свої. Може дощ багаття загасити, Може бити у лице навскіс. В темряві горять твої молитви, До богів і гір, і до беріз. Там, де суть і сутінь творять сутність, де дерев затихлі ланцюги, Там живе тендітна самобутність снів твоїх, і слів твоїх сади. Де лише уповні, а не трохи твориш ти карпатський наш Коран, Дивиться на тебе ця епоха. Молиться за тебе Піп Іван.
- о наші юні матюкливі весни де був шансон неначе колискова ви знов до мене спомин той принесли де ми щасливі і у дим готовіде ми малі у вчителі васали де звабно бубнявіють форми в каті тремтливими руками ми писали брудні слова на палітурках хрестоматійми не хотіли до америк францій де в самокрутках конопляне зілля дивилися на небо очі вранці опісля першого судомного похмілляде в нас не було сорому й сумління де в підворітнях з цигарками вишкіл у скроні стукає фатальне розуміння ми це не ми ми совкова відрижка
- Святвечір мене зустрів у дорозі. Зустрів на землі, а посеред неба висів молодик. У Великому Возі і Великій Ведмедиці була потреба.Крім неба й світла, була світлиця і запах шкіри, і контур плоті, що звав до себе. Нехай святиться усе, що доти було і потім.Бо ніч передерла нам горло спазмом. Чифірили в келіях старі монашки. Я не забуду твої оргазми, щиру наївність, дитячі замашки,як вікопомну звізду не забуду. Спогад про тебе згасити не в змозі. Ніч огортає мене, як Юду. Святвечір мене зустрічає в дорозі.
- …а потім пабло пікасо заснув картина малювалася сама і сон прийшов немов через намул сичали демони повсталі з тлакартина малювалася сама і був у тому сні аполінер рядками нерозривного листа писався вірш хоча поет помері світло впало німо крізь вікно а на картині лиш рядки вірша про те що було з ними так давно картина плакала у темряві сама
- помойому любов це пояс джехада це самозречення самоспалення і самовбивство це після горілки ковток лимонаду циганка сліпа і барвистапо-мойому любов це нічна чечня потоки крові з срср хлопці з уна-унсо подвиг оун-упа цицькасті доярки з молочних фермпо-мойому любов це руїни косова страх на ймення афганістан дорога в ірак смерть без наркозу любов це голгота таїна ран
- купатися у річці на піску лежати у карти грати і студити пиво на глибину немислиму пірнати на заздрість рибам озон ковтати засмагати а пам’ять стерти і не чекати і не кохати і не померти
- Ранок принишк і закоцюрблено тулився до мого погляду, наче вуж. Кричала скажено вигнута вулиця про давній спомин, якого не руш.Хрипіли дерева про сутність вітру, Скрипіли вікна про сонний протяг. Чекав п’яниця якийсь півлітру, неначе з’яву Господню в плоті.Іржали двері, неначе коні, Стогнали дзвони, немов в полоні. Шум залітав у стійла бездонні, у мого розуму буйні затони.Шкварчало сонце, немов в олії, Шипіли хмари, від бігу пінні. Горіли очі і в них горіли Осінніх багать приглушені тління.Скроні стукали, як барабани, борсалась думки темна комора. Затихлу свідомість безглуздий ранок хоч не хоч, накриє, як ковдра.
- коли ми з хлопцями буваємо на пиві повз нас проходять ордами дівки стоять прути великі і слюниві стоять прути звабливі маякиі сонце довго нам стоїть взеніті і все проходять ордами дівки і ми такі немов в палеоліті сяйливі і усміхнені дядькиколи ми з хлопцями буваємо на пиві коли повз нас проносяться дівки і ми такі усміхнені й сяйливі спинися мить прекрасна ти
- що таке спілка письменників це обов’язково передплатити газету літературна україна згадати про добрі радянські часи про безплатні квартири відпустити козацькі вуса раз на рік писати статтю про духовну деградацію нації при кожній нагоді цитувати самого себе водити колег на п`ятдесят грам запивати одним томатним соком на двох побухати на черговому ювілеї встигнути з`їсти останній бутерброд а якщо ні то завернути в серветку і о боже за ціле життя не написати нічого путнього
- Я відійду під ранок. Імла враз підступить під горло. Свідомість і місто вільготний покриє туман. Стіни в кімнаті смерть пофарбує на чорно. Пам*ять стрибне у прірву малим кошеням.Я відїду на захід. Тоді усвідомлена голість неба повільно переросте у пустку душі. Темінь поглине мій крик, і мій вірш, і мій голос, Контуром мертвого тіла віддячу земній суєті.Я відійду під ранок. Відбуду, відпишу, відсяю. І над горизонтом світанок ковзне, наче ніж. Але перш ніж рорзтати в заграві кривавій, я залишу Землі власний голос, і сум свій, і вірш.
- я знаю багато видів хорошого пива триста віршів напам’ять але розмаєм заслала сполохана злива пам’ять коли ти сідала на потяг УжгородКиїв а я залишався один трагічний як Скнилів
- ось так ми жили крутили вініли чекали месію і слухали рок скривавлених сонць кораблі наболілі падали в вічність наче оброкі падали в ніч як сміття із вікон чекаючи неба шукаючи слів так бігло життя неначе полівка ховаючись поміж проблем і бабівось так пробути і так прожити треба принаймні для того аби зрозуміти (або роздуплити) життя це пунктир боротьби
- Я дімедролю. Читаю вірші. Багато бухаю. Багато сплю. Залізаю у сон, наче у нішу. Я матюкаюсь. Але не курю.Я деградую. І пишу вірші. Багато бухаю. Багато сплю. Вилізаю зі сну, наче із ніші. Люблю кайфувати в вечірню пору.Я декламую незграбні вірші. Багато бухаю. Багато сплю. Знаєш, часи стали зліші. Знаєш, начхати мені на весну.Я дімедролю. Читаю вірші. Багато бухаю. Багато сплю. Знаєш, вірші стали гірші. І чай мені не до смаку.
- жмеринка це така дупа шо то піздєц я приїхав сюди зранку коли пиво було по три двадцять я приїхав сюди квітневого ранку я приїхав сюди зранку коли падав сніг я приїхав сюди квітневого ранку коли падав сніг і пиво було по три двадцять але жмаринка ще не найбільша дупа бо є здолбунів
- з кожним днем усе важче чинити спротив імпотенції духу яка наростає іноді прокидаюся вночі ніби у теплій воді ось я чую як вона хлюпає ось відчуваю цей морок вода у камінні і я у воді і все ніби спокійно але ж: ця суча українська поезія ця йобана силаботоніка оця закатована земля яка дала світу всього двох поетів до мене шевченка і стуса а іноді я відчуваю нову епоху яка в мені пульсом лягає у вени кров`ю блукає тілом браслетом таврує душу рядками травмує руки і я вбираю цю енергетику і я всотую нову епоху і цілком несподівано у теплій воді чую приглушену музику
- тасю- а пам’ятаєш тасю у кнайпах старого львова була філіжанка кави і горнятко чаю а я чомусь біля гальби пива хотів тобі розказати про вихор у круговерти про те се і всіляку нісенітницю читав тобі тексти про піхви пахучу пустку про сперми співоче соло а ти просто сміялася з мене -наче дитина-немає бароко суцільна еклектика немає поетів одні пияки минає осінь лишаються секти та деякі ґанджі бодай би вони-тасю- день розпочато і пляшку почато ти далеко і ніч і чай а пам’ятаєш я роздягав тебе наші розмови про мистецтво про іншу хрінь і зливу про польські лейтмотиви у антонича -(був такий поет)- і про любов і про наркотики ти ще сказала що удвох можна втратити сенс і я погодився і живу без тебе наче без сенсу наче без сну і наче без сексу без тебе але знай: між політикою і порносайтами між навчанням і пивом я однозначно обираю тебе наче останні набої наче останню надію -тасю-немаєбарокосуцільнаеклектика немаєпоетіводніпияки минаєосіньлишаютьсясектита деякіґанджібодайбивони
- Я так давно не плакав, а сьогодні усе ж не втримався. Вночі прийшли до мене ангели Господні і смуток той, що в чарки аж на дні.І ти прийшла така на себе схожа. І ти прийшла така до болю вся моя. Ридала ніч весняна і погожа. Квітнева ніч, горілка і сльоза.Духмяна кава стала тихим портом для роздумів, для зустрічі з тобою. Так просто: без освідчень, без абортів без штампу в паспорті далекою весноюприйшла й пішла. Згадала і забула. Згасила сном пекельну ненасить. Ішла назустріч, але проминула. І лиш горілка вперто каже: жить.
- Кожного дня одне й те ж саме. Ранкові газети, невиспаність, поспіх. Однакові зануди, зрештою, цілком оригінальні. Національна ідея, ті ж самі суперечки довкола неї. Нез’ясованість поняття \”дискурс\”. Питання гендеру, насправді ж самоутвердження фемінности. Право на сповідь. Поспіх, дзеркало, зачіска. Також постійна відсутність себе і думки. Чітка громадянська позиція, медії, турбота про тебе. Спрага, поспіх. …залишається плюнути.
- Залишіть мені право на час, коли сонце світило в спину. Коли п’яні слухали джаз, або вальс, який без упину плутав ноги об ноги. І всі забагато сміялись, а вечір запливав у кімнату в порі, коли твої кремові плечі нестримно світились. Вогні відкривали скрадливу голість вечірнього міста. Дощі стукали в шибку, а голос від цього лише втрачав свою дзвінкість. Торішнє листя тріпотіло на вітрі. Стікав день по ринвах. Намисто спадало на груди. Закони не діяли. Твоє совкове ліжко тремтіло, як ядерна зона. Життя протікало успішно.
- Якщо жити, то жити сповна. На годиннику двадцять по восьмій. Їсти виключно з леза ножа уже не понтово. Осінь тим часом зникає. Чадить жовте листя. Зникають каное, відпливаючи в водну блакить. Втеча з ковчега Ноя цілком імовірна, хоча тут від нас ніщо не залежить. Одним словом, ранкова сльота западає в свідомість. Нежить непокоїть і далі. Фінал визначає першість, але і другість. Всі дороги ведуть на вокзал. Боротьба триває. Все інше дурість. Отже, жити варто сповна: повертаюся до початку. Буденність свята. Суєта провадить до Біблії. А на згадку про щастя залишиться фото. І заношена модна футболка далі пахне тобою. Ключі у кишені, а тьолка все мугиче якийсь мотив. Ностальгії все більше, а пам’ять нагадає, як я будив тебе зранку. Рам’я вікна ховає твій силует. І світу нема, бо його сховали. Користується попитом ширпотреб. І життя, між іншим, простує далі.
- осінь від’їзд і вокзали чорна розчинна кава жили наче канали сутінь твоєї поставибути не значить чути жити або померти бути це просто взути мешти своєї смертидощ сірячина мряка бути не значить чути як в надвечір’ї плакав янгол твоєї смутиаж до розвиднення спати і надягати браслети наче з води виповзати з сутіни своєї смертичай роздуплятися нежить втеча від параної саме тобі належить встигнути вскочити в поїзд
- я живу отут напиваюся знову заглиблений в себе немов у єресь зустрівши чортів забувши єгову приходять вночі і стукають в двері засмаглі студентки двоногі пантери вологі мов щогли після змивань оголені курви виходять в етери заходить в облогу вологий жадан і тут я згадав про аскольда і діра до чого тут дір коли ця діра засмоктує в себе як води нілу це наче море пірни аж до дна і винесеш перли натрудишся досить а тут ти помітив цитую франка танцює петро і архангел йосип хмільні від вина стрункі мов стіна і білі спалахи наче фари і збуджені крики дам тобі дам а зранку посплю забивши на пари спраглий кохань і нових злягань